Колишній режисер і письменник теж спохмурнів.
— Не вірю! Не може бути! — Вигукнув він.
Петро Петрович виховував у собі звичку якомога спокійніше ставитися до неприємностей. Це дозволяло йому берегти нерви, навіть у найважчі хвилини приймати зважені рішення. Але зараз він втратив контроль над собою.
— Нема комісара нашого життя?! Як ви могли допустити таке?!
— Я його шукав. Не міг пробитися. — Відповів Базима.
Він відклав документи. Глянув на гори, які зеленіли вдалечині. На долини, де тривало звичне життя. Незважаючи на війну, люди збирали урожай, пасли корів і овець, займалися іншими мирними клопотами.
Перевів погляд на документи. Його сірі очі дивилися на папери, а перед собою він бачив Семена Васильовича. Живого. На білому коні. Він мчав, точно птах, в розстебнутій шинелі. Красень з чорними вусами.
Це він виводив їх з безвихідних ситуацій, підтягував до професійної армії, кріпив дисципліну і відповідальність, створював нормальні умови для відпочинку, беріг особовий склад, вчив майстерності бою. Це він з різних людей збив монолітний колектив, підлеглий наказу.
Такий простий. Товариський і строгий. Невже його немає?!
— Григорій Якович, що ви сидите? Може він відбився, зараз потребує нашої допомоги?
— Відомостей про перебування комісара в інших підрозділах немає. Ми думали, що він з тобою.
Сидір Артемович сидів у кількох метрах від них. Відпочивав, загорнувшись у довгий плащ. Постійні дощі і переходи замучили його. У Діда загострилися болячки. Не згиналася спина. Нили суглоби. Навіть необережні рухи викликали в ньому гострий біль.
Вершигора підійшов до нього.
— Товаришу командир! — Приклав долоню до козирка кашкета. — Комісар Руднєв пропав. Треба терміново організувати пошуки.
Ковпак нічого не відповів. Він продовжував сидіти, кутаючись у плащ.
— Ви чуєте?! Комісар Руднєв пропав! — Закричав Вершигора.
— Не кричи! Я посилав на його пошуки групу. Ніхто не повернувся.
— Треба шукати комісара! — Підтримав Вершигору Базима. — Кинути все і шукати.
— Кому і коли? — Запитав Ковпак. — Всі сплять, як убиті. Крігер затиснув кільце.
Зазвичай стриманий в емоціях, Базима голосно сказав:
— Все одно треба щось робити.
Вершигора вже спокійніше вимовив:
— Рано ховаєте комісара!
При іншій ситуації Ковпак б відразу поставив на місце начальника штабу, тим більше, свого помічника. Але він втомився і знаходився в такому відчаї від усього того, що сталося, що тільки вимовив:
— Гриша, пиши приказ!
Базима мовчки дістав записну книжку, тонко заточений олівець. Звичними рухами руки накидав: «У бою під Ділятиним 04. 08. 1943 поліг смертю хоробрих комісар 4 СБ т. Шульга і пропав без вісті комісар в / частини генерал-майор т. Руднєв Семен Васильович».
Зробивши цей запис, начальник штабу довго сидів перед розгорнутим записником з олівцем у руці. Потім продовжив суху арифметику: скільки знищено солдатів і офіцерів, техніки…
Він виконував звичну рутинну роботу.
2
Короткий відпочинок у районі гори Діл не давав спокою керівництву. З’єднання не змогло пробитися в Ослави Білі, звідки можна було через кілька переходів потрапити на рівнину.
Партизани прорвали тільки внутрішнє кільце оточення. Цим дали собі можливість трохи відпочити. Але Крігер перегрупував свої переважаючі сили. Стискав залізне кільце. Знищення партизан було питанням часу.
Абсолютно виснажений, Базима прокинувся, але ніяк не міг піднятися. Все тіло нило. Гуділа голова. Вона не хотіла нічого думати. Німці ще не визначили їх місце розташування. Інакше їх би вже діставала авіація. У начальника штабу промайнула думка, що не сьогодні-завтра їх розчавлять залізні щелепи німецького генерала.
Григорій Якович лежав на каменях під відкритим небом. Його діставала ранкова прохолода. Даремно він кутався в тілогрійку, холод сковував розбите тіло. Скільки разів, крокуючи по тилах ворога, він згадував ліжко і білосніжну постіль. Зараз Григорію Яковичу не до білосніжного ліжка. Його влаштовували камені і холод, аби тільки дали можливість ще трохи полежати, відгородитися від тих трагічних подій, в які вони потрапили.
Охаючи і зітхаючи, піднялися молоді помічники начальника штабу. Войцехович і Тутученко щось говорили сонними голосами, проклинаючи коротку серпневу ніч. Після декількох похмурих днів з короткочасними дощами на сході сходило яскраве сонце. Блідо-блакитне небо грало червоними відблисками.