Зелені дерева і чагарники, вигорілі трави в долині покривав легкий туман. Він повільно піднімався над землею.
Григорій Якович рішуче відкинув куфайку. Піднявся. Взяв розвішані на гілках онучі. Взув чоботи. Присів тут же, де спав, на куфайку. Доторкнувся рукою до обличчя. За кілька днів, поки він не голився, волосся на обличчі не можна було відокремити від волосся бороди, яку він раніше регулярно підстригав.
Начальник штабу машинально повернув голову, звично шукаючи очима знайому фігуру комісара. Сподівався, що він скаже злегка гаркавим, але впевненим голосом, що робити далі. Але комісара немає і невідомо, де він, що з ним. Ніяких спроб розшукати Руднєва не робилося.
Войцехович і Тутученко приводили себе в порядок. Вася лагодив халяву кирзового чобота, щоб діра не розповзлася далі. Семен штопав галіфе, яке пішло по шву. Гори давали про себе знати. Одяг та взуття зношувалися за лічені дні.
Цю нерадісну картину порушив Вершигора. Він відпочивав поруч з Базимою, але вже встиг одягнутися і пройтися по розташуванню з’єднання, яке спало міцним сном.
— Що розклеїлися? — Запитав Петро Петрович, опускаючи своє кремезне тіло на камені поруч з Базимою.
— Нема комісара і ніхто не знає, що робити далі, — сказав Вася Войцехович.
— Комісара немає, але життя триває, — відповів йому Вершигора, намагаючись п’ятірнею привести в порядок руду бороду.
Вася закінчив ремонт чобота. Розглядав його, збираючись взути. Промовив:
— Крігер трохи прочухається і знову рушить на нас.
— Либонь, уже й план чергового оточення склав, — закінчив зашивати брюки Семен Тутученко.
— Що ж нам, сидіти, смерті чекати? — Запитав його Вершигора.
— Мабуть, Борода, доведеться піти на твій варіант, — сказав Базима. — Сили у хлопців не ті. Такого напруження ми далі не витримаємо.
— Противник перевершує нас у кілька разів. Повне знищення групи — справа найближчого часу, — вимовив Вершигора.
— Просто так ми не здамося, — вигукнув Тутученко.
— Зрозуміло, будемо захищатися до останнього патрона, — підтримав його Войцехович.
— Померти — справа нехитра, — піднявся Базима з каменів. — Ми зробимо все, щоб і на цей раз вийти з оточення.
— Зволікання смерті подібне — підтримав його Петро Петрович. — Потрібно терміново розбиватися на групи і тікати.
— Він чути нічого не хоче, — сказав Войцехович, маючи на увазі Ковпака. — Боїмося до нього підходити. Він одного Семена Васильовича розумів…
— У всіх на вустах слово «степ», — чітко відповів Вершигора.
В цей час до чоловіків підійшов з палицею в руках, в довгому плащі Ковпак. Очі у нього блищали, щоки запали, витягнулася шия.
Тремтячими руками дістав кисет, скрутив цигарку.
— Товаришу, командир! Дозвольте звернутися, — підійшов до нього Вершигора.
— Командир… Командир… Звертайся.
— Нам потрібно терміново приймати рішення. Інакше буде пізно.
— Яке рішення? Давай.
— Треба розбити загін на кілька груп і виходити з оточення зоряним шляхом.
— Стій! Ти хочеш, щоб я своїми руками ліквідував з’єднання. Цього ти хочеш, викормиш луб’янський?
Ковпак викинув цигарку, різко встав, схопився за кобуру з пістолетом.
— Я тебе зараз пристрелю, як собаку. І Москва не дізнається, за що.
Молоді штабісти схопили командира за руки. Базима став між ним і Вершигорою. Сидір Артемович розвернувся і пішов.
— Нехай перебіситься, переварить інформацію, — сказав Базима, який відмінно знав характер командира.
— Комісара немає з нами. Але ми виконаємо останній його маневр. Саме він наполягав йти в гори дрібними групами. Як він говорив, так треба і виходити, — сказав Вершигора.
— Ти ж бачив, командир проти, — заперечив Войцехович.
Встановилося мовчання. Молодь не знала, що робити далі. Вона не могла піти проти волі командира. Але й іншого виходу вона не бачила. Всі дивилися в сторону Григорія Яковича. Він вирішив всю відповідальність взяти на себе.
— Приступайте до розбивки на групи, — наказав.
— А Дід? — Несміливо запитав Вася.
— Він нікуди не дінеться.
Через деякий час Базима наказав Войцеховичу знайти командира і доповісти йому про розробку плану виходу з оточення.
Вася знайшов Сидора Артемовича недалеко від штабу. Він сидів на валуні, загорнувшись у плащ. Брудний і зарослий, обірваний. Зараз він нагадував Войцеховичу старого, хворого селянина. І тільки те, що з-під плаща виднілась гімнастерка з великими погонами і зірка героя на ній повертали Васю до дійсності. Перед ним сидів Герой Радянського Союзу, генерал-майор.