Такій щедрості українського штабу Вершигора здивувався. Він не знав, що на нього подіяло. Братська солідарність з бойовими друзями, звичка, але він не відступив від наказу збиратися на хуторі Конотоп у складі з’єднання.
Лише трохи пізніше він зловив себе на думці, що вчинив так само, як Семен Васильович. Йому давали можливість діяти самостійно, але він старався ухилитися від цього…
Група Петра Петровича водила за ніс німців до тих пір, поки ті не затиснули її капітально, погрожуючи оточенням. Після Чорного лісу партизани вийшли до Дністра. Люди дивилися на річку, а серце їх рвалося в свій партизанський край на Поліссі.
Вночі за Дністром спалахнули пожежі. На світанку партизани ясно почули автоматні черги.
— Наші за Дністром! — З надією поглядали на інший бік річки бійці.
Перебралися через Дністер, хто як міг. Більшість вбрід з речами і зброєю в руках. У групі думали, хто це міг бути: Сабуров, Федоров чи ще хтось? Але навіщо палити хліба?! Червона армія наступала. Вона розгромила ворога на Курській дузі. Хто до цього додумався? До Києва рукою подати.
Деякі вгадували почерк Діда. Він не спускав нічого. Знищував навіть дрібниці.
Невдовзі дізналися, що він переправився через Дністер і відразу почав палити зернові.
У штабі Вершигори вирішили не йти хвостом за Ковпаком, пробиватися до своїх іншим маршрутом. Але диверсії Ковпака на полях з хлібом викликали жваві дискусії: чи варто це робити? Вершигора не втримався. Дав радіограму в УШПР. Генерал Строкач підтримав ідею Діда і рекомендував Вершигорі робити те ж саме.
З боями найбільша група Сумського з’єднання прибула на місце збору.
6
Після перевірки постів капітан Бережний повернувся в сарай, де відпочивали вільні від чергування бійці. На стежці неподалік спалахнула ракета. Застрочили автомати. Противник дізнався про їх стоянку і наступав.
Дві доби розвідники петляли по горах, сподіваючись відірватися від хвоста. У декількох кілометрах від міста Косова Станіславської області вони зупинилися в невеликому хутірці. Жителі зустріли партизанів привітно. Нагодували і дали в запас. А, найголовніше, вони розповіли обстановку.
Задоволені й радісні, розвідники покидали хутір. Навіть Радик вперше за останні дні посміхнувся. Став колишнім веселим і товариським хлопцем. Але радість обтяжувала ще одна обставина. В горах він поранив ногу і пересувався з трудом.
При кожному зручному випадку Ліда оглядала рану Радика. Використовувала наявні у неї медикаменти і народні засоби. Молоді разом знаходили подорожник або чистотіл. Медсестра прикладала їх до рани. Потім туго замотувала бинт.
При ходьбі пов’язка сповзала. В нозі з’являлися різкі болі. Радик лаявся і підкликав Ліду.
Костянтин Васильович надав у розпорядження поранених єдиного в групі коня. Вони поперемінно їхали на ньому з Тонею. Дівчина виглядала блідою. Губи її запеклися. Їзда на коні викликала кровотечу. Ліда робила подрузі чергову перев’язку. Зупиняла кров.
Тоня трималася за сідло і повільно крокувала поруч з конем. Вона боролася з останніх сил.
Перед залізничною і шосейною дорогами Чернівці — Коломия увійшли в ліс. Стали чекати вечора. Там вирішили переправитися через Прут і зазначені дороги.
Для спостереження за ними відправили групу розвідників. Вони не повернулися. Даремно прочекали їх близько доби. Ймовірно, німці відсікли партизан від основного підрозділу або навіть знищили їх.
У групі капітана Бережного залишилося кілька людей. Половина — поранених.
Шлях тримали на північ. Після ретельної розвідки вбрід переправилися через Прут, перетнули залізничну і шосейну дороги і опинилися у відкритому полі.
Наступив світанок. Попереду — жодного кущика. Лощина привела розвідників до невеликого села, яке знаходилося в декількох кілометрах від районного центру Гвоздець.
Біля нього розкинулося зелене кукурудзяне поле, яке прилягало до городів. Поле тяглося вдалину по пагорбах. Кукурудза приховувала людей. Тільки голова коня виднілася над посівами.
Бережний і Руднєв вирішили переднювати на полі. Вони сподівалися, що в кукурудзі їх ніхто не помітить.
— Як бути з конем? — Запитав у Руднєва Бережний.
— Поставимо його в сараї крайньої хати, — запропонував той.
— Так і зробимо, — погодився з його думкою Іван Іванович.