— Де я? Що зі мною?
Господар йому розповідав, що сталося і де він.
Але таких світлих хвилин з’являлося все менше. Юнак схуд. Витягнулося і зблідло його смагляве обличчя. Оголилися білі зуби, запали великі темно-коричневі очі.
У маренні Радик часто кликав батька. «Папа, папочка, — виголошував він. — Я тебе ніколи не підведу. Ти чуєш, пап».
Рідше він згадував маму і Ліду. Обіцяв, що після війни буде з коханою пекти хліб і ходити в кіно, їсти морозиво.
Радика не вдалося врятувати, як не старалася сім’я Кифяків. Він помер від зараження крові.
З великими пересторогами Кифяки поховали Радика на своїй садибі.
9
Питання по Ковпаку ніяк не вирішувалося. В ЦК КП (б) У, в українському партизанському штабі були переконані, що не можна знову довіряти Ковпаку з’єднання. Це не підлягало обговоренню.
До того ж, враховувалися стан здоров’я і вік колишнього командира партизанів.
Але побутували й інші думки. Штабісти, яким свого часу Ковпак дошкуляв разом з Сиромолотним, вимагали притягнути його до відповідальності. За те, що не запобіг знищенню з’єднання.
Вони мали відомості, що комісар був проти того, щоб в гори йти всім особовим складом. Попереджав командира, що це призведе до розгрому з’єднання. Але той його не послухав, посилаючись на наказ УШПР.
Такий наказ існував. І всі про нього знали. Але тут, в Українському штабі партизанського руху в Москві, не могли врахувати в повній мірі ту ситуацію, яка склалася в ході рейду в Карпати. Руднєв правильно пропонував: посилати в гори для виконання завдання диверсійні групи.
У штабі через це велися палкі дискусії. Тимофій Амросієвич уважно вислуховував різні сторони, але прийняти рішення самостійно не наважувався. Звернувся до першого секретаря ЦК КП (б) У Хрущова.
Микита Сергійович тільки повернувся з чергового відрядження. Але, тим не менш, приготувався уважно вислухати генерала.
— Що там сталося? Вийшли з Карпат?
Тимофій Амросієвич розповів докладно, як з’єднання виривалося з оточення, про те, що без вісті пропав комісар Руднєв, загинув його син Радик. Потім доповів конкретно по Ковпаку.
— Він допускав грубі випади на адресу бійців, командирів і політруків підрозділів. Перевищував свої повноваження, бив партизан. Особовий склад не вірив йому. Після загибелі Руднєва з’єднання розпалося. Він не прислухався до комісара, який по суті керував загоном. Той переконував його не йти всім з’єднанням у гори. Послати туди диверсійні групи. Таке рішення Ковпака призвело до знищення з’єднання.
Хрущов швидко засвоїв інформацію.
— Без Верховного ми це питання не вирішимо, — сказав він Строкачу.
Микита Сергійович при черговій зустрічі зі Сталіним все йому виклав. Доповів про абсолютно некомпетентне рішення Ковпака всім з’єднанням йти в гори, що призвело до його розгрому.
Йосип Віссаріонович згадав маленького старого командира з борідкою клинцем, який не міг без мату сказати жодного речення. Так, це він просив у нього підкинути гармат. Мимовільна усмішка осяяла поїдене віспою обличчя.
Він остаточно визначився:
— Залишити для історії. Як героя.
— Товаришу Сталін. Ми втратили краще з’єднання.
— Нове наберуть. Людей повно бовтається. Відсиджувалися на окупованій території. Тепер поспішають довести свою відданість Радянській владі.
Це відразу визначило подальшу долю Сидора Артемовича. Його вдруге нагородили медаллю Золота Зірка і орденом Леніна.
Посмертно Героєм Радянського Союзу став також Семен Васильович Руднєв.
Сидору Артемовичу надали довгострокову відпустку і дали можливість лікуватися. Він приїхав у Путивль, але намагався постійно нагадати про себе в Києві та Москві. Допомагав готувати різні матеріали, проводити заходи.
Незабаром про нього згадали. Перевели з Путивля до Києва. Дали місце заступника голови президії Верховної ради УРСР.
Вершигора часто згадував комісара. Йому здавалося, що така людина не повинна загинути, що він десь проривається в партизанський край на Поліссі. Йшов час, але Руднєв не з’являвся. Почалися різні домисли. З Українського штабу партизанського руху продовжувався потік радіограм з вимогою з’ясувати долю комісара.
— Не вірю я, що він загинув від рук фашистів, — сказав Базима Вершигорі, як тільки вони зустрілися після повернення з гір. — У мене є факти, які свідчать про інше.
— Про що ти, Григорій Якович?
— Його вбили свої.
Незважаючи на те, що Вершигору підозрювали у співпраці з органами, Григорій Якович довіряв йому. Після смерті комісара Петро Петрович був єдиною людиною, з яким начальник штабу розмовляв абсолютно відверто.