— У такому пеклі вбивати?! — Засумнівався Петро Петрович. — Нічого не завадило б хлопцям прибрати його в будь-який час.
— Вони його хотіли прибрати, щоб про це не дізнався особовий склад з’єднання, — відповів Григорій Якович. — Ти ж бачив, як обурилися люди, коли Сиромолотний назвав його ворогом народу.
— По-твоєму виходить, що представник УШПР приїхав у Москву і злив органам всю інформацію про минуле комісара?
— Так воно і є. Заодно себе прикрив.
— Комісар відсидів строк у камері попереднього ув’язнення, але, наскільки я знаю, суд його виправдав, — сказав Вершигора.
— Сусід був дуже ранимою людиною. Суд його виправдав. Виходить, офіційно він не ворог народу, — промовив Базима. — Інший би про це забув, а він мучився все життя.
— Дуже ранима людина. Він заздрив мені, що я все так спокійно сприймаю.
— До цього треба додати, що останнім часом вони лаялися з Ковпаком. Той не хотів ділитися з комісаром славою. Прагнув всіляко поставити Руднєва на місце. Тому УШПР був поінформований і про мирні переговори з патріотами, і про небажання Руднєва йти в гори. Тобто виконувати наказ штабу.
— У Москві дуже боялися, що ми об’єднаємося з патріотами. Деякі туполобі не розуміють: не потрібно проливати кров, коли можна домовитися, — сказав Вершигора. — Руднєв не приймав патріотичні настрої українців-утопістів, які в такий бійні борються за свою незалежність. Він з ними просто домовлявся пропускати один одного.
— Він підходив до вирішення проблем по законам здорового глузду і простої людської моралі.
— Моя група відірвалася від основного складу з’єднання, — сказав Вершигора. — Але я бачив, що колона звернула вліво поруч з машинами.
— Ми повинні були прориватися на Ослави Білі. Про це знали всі командири. Незважаючи на те, що ми не очікували колону автомобілів з підкріпленням, Руднєв спрямував групи Бакрадзе, Бережного, Кульбаки та інших вперед. Він розраховував на підтримку основного складу. А Ковпак скасував розроблений комісаром план.
Вершигора пошкодував:
— Ах, Семен Васильович, навіщо ти прийняв зустрічний бій. Ти нас завжди вчив йти без втрат.
— За великим рахунком, у смерті Руднєва винен Ковпак, — продовжив свою думку Базима. — Він залишив його одного з переважаючими силами противника.
— Я чув, що останніми з живих його бачили моя радистка Анюта, Володя Лапін і Яша Панін. Яків повідомив Ковпаку, що комісар поранений в ногу. Той відразу вислав групу, до якої увійшла і медсестра Галя Борисенко, — сказав Вершигора. — Щоб забрати комісара.
— Мені здається, що остання обставина і прискорила смерть Семена Васильовича. Є установки: якщо командир поранений і може потрапити в полон, його треба знищити.
— Вийшло так, що все зійшлося в одне: тюрма, зв’язки з патріотами, поранення. Крива трагічної долі комісара нашого життя, — підсумував розмову Вершигора.
— Хтось отримав нагороду за блискуче виконану операцію з ліквідації комісара, — додав Григорій Якович.
До чоловіків підійшов командир. Він був худий, шкутильгав, спираючись на палицю. Потиснув руку Вершигорі, простягнув — начальнику штабу. Той відвернувся, незважаючи на те, що після виходу з гір вони ще не бачилися.
— Залишив мене без карт, — обурився Сидір Артемович.
Він мав на увазі, що після смерті Руднєва Базима виводив основну групу з оточення. За старою традицією, у нього знаходилися карти. Коли Базиму відсікли, командир залишився без карт.
— Ти коли-небудь бачив, щоб комісар був без своєї карти?!
— Причому тут комісар?
— Дійсно, причому. Тобі карта, як п’яте колесо до воза.
Ковпак розвернувся. Пішов геть від начальника штабу. Він не знав, що його чекає завтра. Ночами йому не давали спати спогади про загиблих бійців. Сьогодні вночі йому наснилася Ганька-дипломат. Дівчинка стукала у вікно і молила:
— Дід, відкрий.
Ковпак підхопився весь в поту. Запалив лампу.
Скільки їх полягло в Карпатах! Молодих, здорових. Скільки залишилося лежати в горах. Їх навіть не змогли поховати по-людськи.
Базима поправив на голові пов’язку, сказав Вершигорі:
— Це він винен у смерті Руднєва!
Петро Петрович жив спогадами про комісара. Таких чесних, відданих Батьківщині, освічених і розумних людей він зустрічав у своєму житті рідко.
Він відповів:
— Не знаю, Григорій Якович. Може й винен. Я б на його місці не пішов зі стоянки, поки не розшукав Семена Васильовича. Живим або мертвим.