Згадав слова вождя: «я б рекомендував виїхати на місце негайно». Він знав, що ці слова треба розуміти таким чином. Раз наказали, кидай все і негайно вирушай у район конфлікту. Раніше він би змотався додому, зібрав речі першої необхідності і поспішив вирушити в дорогу.
Але на цей раз він не поспішав виконувати наказ. Вирішив для себе: «Поїду завтра. Нехай хлопці ще поживуть».
Він виїхав в район озера Хасан на наступний день. Штерн уже перебував там. Мрії Блюхера про мирне врегулювання конфлікту остаточно розвіялися, коли японці зайняли сопки і окопалися на них.
Тиск на Блюхера членів Головної військової ради посилився і приймав незворотні форми. Сталін і Ворошилов вимагали від командувача фронтом, щоб він негайно зайняв сопки. У «Правді» маршал прочитав заяву, що вороги заглибилися на територію СРСР на чотири кілометри. Це було неправдою. Звичним ідеологічним ходом, який давав свої результати. Повідомлення сколихнуло патріотичні почуття радянських громадян. У тих же центральних газетах з'явилися вимоги патріотів негайно звільнити радянську територію від японських загарбників.
Нарком оборони маршал Ворошилов наказав керувати військовими діями в районі конфлікту Г. М. Штерну. Блюхер здійснював загальне керівництво.
Василь Костянтинович оглянув місце бойових дій. Обстановка була не на користь Червоній Армії. Наступи велися з північної і з південної сторін озера Хасан.
Японці перебували на сопках. Від них відділяла смужка, ширина якої доходила до 150–200 метрів. З одного боку цієї смужки знаходилося озеро, з іншого — колючі дроти кордону, який не можна порушувати.
Блюхер дивився на сопки, що виднілись неподалік. Просто так наступати — це безумство. Потрібно застосувати артилерію, авіацію, танки, домогтися дозволу порушити кордон і обійти сопки з тильного боку. Але для цього потрібен час, якого катастрофічно не вистачало.
Висловив свою думку представникам Головної військової ради, які приїхали з Москви, начальнику Політичного управління Червоної Армії Мехлісу та заступнику наркома НКВС Фріновському.
Йому відповів Мехліс:
— Раніше треба було думати, Василю Костянтиновичу. Часу тобі не вистачило.
Григорій Михайлович Штерн сказав більш стримано:
— Можливість будь-якого маневру для частин Червоної Армії повністю відсутня. Атакувати можна тільки… прямо в лоб японським позиціям…
Блюхер відвернувся і замовк. Йому доводилося спілкуватися з Львом Захаровичем Мехлісом. З 1922 по 1927 рік він був особистим секретарем Сталіна. Три роки навчався в інституті, з 1930 по 1932 рік — головний редактор «Правди».
Блюхер запам'ятав Льва Захаровича, як головного редактора «Правди». Там він вперше застосував до Сталіна епітети: «великий» і «геніальний». Майже в кожному номері газети писалося: «Під мудрим керівництвом нашого великого і геніального вождя і вчителя Сталіна». Спочатку це справляло дивне враження. Ніхто генсека генієм не вважав. Але потім кількість слів розширилася. Про «великого» і «геніального» почали писати вірші і пісні, з нього малювали картини, його ім'ям ще за життя називалися міста.
Мехліс у будь-яку хвилину може все доповісти не тільки наркому оборони, але і вождю. І взагалі, Василь Костянтинович вирішив, що ці акули з Москви приїхали не просто так, що їм дано завдання з'їсти його тільки за те, що він посмів мати свою думку, яка відрізняється від думки Йосипа Віссаріоновича.
Штерн віддав наказ про наступ. У його розпорядженні знаходилися 40 і 32 стрілецькі дивізії і 2 механізована бригада, які об'єднали в 39 стрілецький корпус.
Величезна маса військових вкотре рушили в лобову атаку на позиції противника.
Василь Костянтинович дивився на молодих хлопців з гвинтівками в руках. В касках. Ще зовсім юних, безвусих, які нічого не бачили в цьому житті. Їх вели на вірну смерть.
Бігли по болотистому лугу. Наблизилися до сопки. Їх зустрів вогонь японських кулеметів. Хлопців розстрілювали в упор.
Атака в черговий раз захлинулася в крові. Чулися несамовиті крики поранених.
— В лобову, тільки живою силою, ми їх не візьмемо, — сказав Блюхер.
— Ліміт часу вже вичерпано, — обурився Мехліс. — Треба брати сопки.
— Мене ніхто не звільняв від керівництва фронтом, — не витримав Блюхер.
— Керує операцією начштабу Штерн, — Не вгамовувався Мехліс.
— Як нам краще вчинити? — Повернувся до Блюхера Штерн.
Він не знав, що робити. Був у розгубленості.
— Давайте стягнемо в район бойових дій більше техніки: кулеметів, артилерії, танків, тісніше скоригуємо свої дії з авіаторами. Ослабне туман, бомбардувальники переорють сопки, каменя на камені не залишать…