Суд пішов на нараду. Через кілька хвилин повернувся. Головуючий Ульріх зачитав заздалегідь підготовлену постанову. Н. М. Єжова засудили до виняткової міри покарання. До розстрілу.
Микола Іванович закричав:
— Передайте товаришеві Сталіну, що я вмираю з його ім'ям на вустах.
Охорона відкрила клітку. Вивела його до зали суду. Колишній шеф НКВС продовжував кричати:
— Хай живе товариш Сталін!
Слова Миколи Івановича гулко віддавалися в порожньому залі. Він продовжував кричати, що вмирає з ім'ям вождя.
Охоронці вивели його в коридор і заспокоїли декількома ударами по голові. Вирок відразу привели у виконання.
Новим наркомом внутрішніх справ призначили Лаврентія Павловича Берію. Як і його попередники, він почав з чистки кадрів НКВС. Він розширював і зміцнював систему. При цьому намагався заспокоїти розбурхану країну. Пом'якшити проколи свого попередника.
16
Життя у в'язниці йшло своєю чергою. Кожен день когось викликали на допит, хтось йшов назавжди, когось відправляли у виправно-трудові табори. Після смерті батюшки Никодима і суду над Іваном Васильовичем, якого засудили до розстрілу, Руднєву ні з ким було поговорити. Він замкнувся в собі. Лежав на бетонній підлозі і думав. Анатолію Івановичу все одно не вдасться довго протримати його тут. І виправдати теж не вдасться. Як не крути, не верти, йому світить смертельний вирок.
Він більше переживав за родину. Добре, якщо Ньома поїхала в Путивль до родичів. Там її підтримають морально і матеріально, не дадуть померти з голоду їй і дітям. А якщо вона залишилася тут. Що тоді?! За які кошти існують? До кого вона звернеться за допомогою, хто допоможе родині ворога народу?
Знову ж, органи можуть зацікавитися його родиною. Тут може зіграти трагічну роль відповідальність за не інформування про ворогів народу, коли знищують всіх родичів і близьких знайомих.
Саме так розправилися з родиною Михайла Миколайовича Тухачевського. Розстріляли або посадили в табори всіх родичів.
За місяці перебування в камері попереднього ув'язнення Семен Васильович остаточно визначив свою тактику: не обмовляти себе. Він налаштовувався, що будуть боляче бити, затискати пальці в дверях, припікати лице палаючою цигаркою. Все це треба стерпіти. Не зізнаватися в тому, чого він не робив.
Семен Васильович довго думав, як країна дійшла до такого абсурду. В газетах відкрито прославляють видатних діячів партії та уряду. Про них складають пісні, ставлять фільми і п'єси.
Владу в країні захопила бюрократія. Негідники, пристосуванці. Проти них нічого не зробиш. До тридцятого року ще можна було висловити свою думку. Після розправи над Троцьким становище докорінно змінилося. Всі затиснуті, залякані. Брешуть письменники, журналісти та сценаристи, не ведуть розслідування, не карають за законом слідчі і судді, вчені тенденційно підходять до висвітлення історії, ура-патріотизмом охоплені військові. Вся країна погрузла в брехні.
Як це зупинити? Повернути людей до нормального природного життя?
На черговому допиті він висловив всі свої роздуми Малишеву. Той не знав, що відповідати підслідному. Після приходу до органів Єжова їх теж капітально почистили. Багато знайомих слідчого втратили свої місця і понесли незаслужене покарання. Про це він знав. Як прекрасно знав і інше. Якщо він допустить поблажку в своїй роботі, його теж можуть запроторити на той світ або в табір.
Так у нього склалося з Семеном Васильовичем. Він вже не міг ставитися до Руднєва, як до всіх інших, які проходили через його руки. Хоча він знав, що не може нічого зробити, щоб полегшити долю комісара.
Йому вже кілька разів нагадував про Руднєва свій начальник відділу. Але він все затягував справу, мотивуючи це тим, що бракує усіх необхідних матеріалів і не вдається уламати комісара на щиросерде зізнання…
На черговій нараді начальник особового відділу розпікав підлеглих. Був він високим чоловіком. Не церемонився з ввіреним колективом. Дісталося від нього і Малишеву.
— Що ти тягнеш кота за хвіст? Не знаєш, що робити з комісаром? Або свої ніжні ручки боїшся забруднити?! Або піддався його впливу?
— Не зібрав повністю матеріал. Не прийшли деякі відповіді на мої запити. В Де-Кастрі не дали показань свідки.
— Ти мені мізки не забивай. Хреновиною не займайся. Завтра побіжиш в Де-Кастрі, якщо до цих пір не встиг.
Начальник особового відділу підійшов до Анатолія Івановича. З усією сили заїхав у вухо слідчому.
Той не промовив жодного слова. Мовчали всі присутні в кабінеті.