— Ти чому не поїхала до моїх рідних? Вам треба було сховатися.
— Не могла кинути тебе.
— Звідки ти знала, що я живий?
— Упросила знайому — дружину охоронця. Він навів довідки про тебе.
— Якщо б ви знали, через яку прірву ми перескочили. Дивом пролетіли, — пестив дітей Семен Васильович.
— Тепер це все позаду. Залишиться в пам'яті, як кошмарний сон, — додала Домна Данилівна.
— А ви як? Жили за що?
— Я працювала прибиральницею в організації. Хлопці мені допомагали.
— Молодці, хлопці, завжди допомагайте мамі, — з гордістю промовив Руднєв.
На наступний день Семен Васильович встав в середині дня. Він не спав. Він валявся в ліжку. Домна Данилівна кілька разів намагалася підняти його.
— Сеня! — Штовхала вона його. — Вставай, млинці охолонуть.
Чоловік не піднімався з ліжка. Уткнув обличчя в подушку, намагався позбутися від мари, від усього, що з ним сталося. Він би змирився з покаранням, якби відчував, що винен. Він ні в чому не винен перед народом, партією і Батьківщиною. За що постраждав?!
За те, що в Кремлі вважають, що скрізь зрадники і шкідники, які заважають будувати соціалізм. Але треба розбиратися конкретно по кожній людині. Чого він стоїть, чого він хоче. А тут все роблять за рознарядкою наркома внутрішніх справ.
Домна Данилівна не втрималася. Зірвала з чоловіка ковдру. Сказала рішуче:
— Досить валятися, вставай.
Семен Васильович, точно ведмежа, встав. Сів на ліжку.
Домна Данилівна з тривогою подивилася на його заплутане волосся, пом'яте, неголене, з синцями, обличчя.
— Погано? — Запитала.
— Нормально, — відповів він, намагаючись заховати очі від її уважного погляду.
Вона поправила поли халата, сіла на ліжко поруч, схрестивши ноги. Обняла свого коханого. Він притиснувся до неї і прикрив очі. Він готовий був заплакати від почуттів.
Вона розуміла, що його образили в найвищих помислах. Немов зламали ніжний виріб.
— Перебори себе.
Семен Васильович встав. Одягнувся. Випив чаю. Поїв млинців. Він старався посміхатися. Але не виходило. Важкий чобіт грубого, безцеремонного правителя розтоптав його світлий світ великих очікувань.
— Все в нашій країні начебто нормально. Але не можу я змиритися з тим, що людей ні в що не ставлять.
— Сеня! Ліс рубають, тріски летять.
Семен Васильович згадав слова Ньоми, коли вони приїхали в Де-Кастрі. Немов їх пригнали туди по етапу. І тепер вона не хоче його засмучувати, намагається заспокоїти, хоча сама вже розуміє, що щось не те в цій державі.
Точно в тюрмі, він довго крокував з кутка в куток невеликої кімнати, заклавши руки за спину. Їх вже не стримували наручники. Але спробуй позбутися звички. Домашні йому не заважали. Вони розуміли: минуле не одразу відпустить його.
Коли зовсім втомився, сказав синові:
— Радя. Збігай в кіоск. Принеси свіжих газет. Давно не читав.
Переглядав «Правду», «Известия», «Комсомольскую правду». З усіх газет на нього дивилося усміхнене обличчя вусатого вождя. Йосип Віссаріонович махав з фотографій ручкою, злегка схиливши голову, наче б примовляв: жити стало краще, жити стало веселіше.
— Напевно, у нього запаморочення від успіхів. Суцільні перемоги в країні, — подумав Семен Васильович.
Він пробіг заголовки та окремі статті газет. Вони вже не згадували про лютневий 1937 року пленум ЦК ВКП (б). Про боротьбу з ворогами народу, здається, забули. Начебто, і не було нічого. Газети писали про початок Другої світової війни і мирні договори з Німеччиною. Про приєднання до Радянського Союзу Прибалтики та Західної України. Починалися нові славні справи.
Глава 2. Партизанська вольниця
1
Морозне повітря здригалося від церковного дзвону. Він розносився по вулицях стародавнього Путивля. Звучав далеко за його межами: в заплавах Сейму і Любки, в нескінченних заливних луках, в змішаних і хвойних лісах, в довколишніх селах і хуторах.
Скуштувавши різдвяної каші, сім'я Руднєвих потягнулася на дзвін. Вийшла на центральну вулицю, завалену кучугурами снігу. Була прочищена лише проїжджа частина та під'їзди до одноповерхових будиночків з металевими дахами, засипаними снігом, з відливами, зі стінами, побіленими вапном, з невеликими вікнами, які, немов крила, обрамляли відкриті дерев'яні віконниці.
Перед ними постав величний Благовіщенський собор. Білою кам'яною казкою височів він за широкою цегляною стіною.
Собор у всій своїй пишності виднівся за декількома обмерзлими деревами, які не могли приховати величну будівлю. Подружжя, завмерши, довго дивилося на архітектурну споруду.