Сидір Артемович згадав своє минуле. У його житті було багато ситуацій: спочатку затопчуть в грязь, а потім прославлять. Не знаєш, що чекає завтра. Круті повороти в своїй долі він отримував через прямий, різкий характер. Але все одно весь час перебував на плаву. На керівних посадах.
Сказав колишньому комісарові:
— Підеш в Осоавіа… тьху, як воно там називається…
— Тсоавіахім, — уточнив Руднєв.
— Так. Громадська організація. Сам понімаєш. Це не бригада.
— Розумію, — лаконічно, по-військовому відповів Руднєв.
Сидір Артемович підсунув до себе чорний телефонний апарат, підняв трубку.
— Здрастуйте, Ковпак. Дівчино, дайте мені голову райвиконкому.
В очікуванні відповіді тягнув цигарку. Нарешті, телефоністка з'єднала його з головою.
— Петрович? Здрастуй! Тут у мене хороша кандидатура на посаду голови Тсоавіахіму. Хто? Полковий комісар. Так. Комісували. За станом здоров'я.
Сидір Артемович поклав трубку. Знову затягнувся цигаркою. Подивився спідлоба темними очима в сторону Руднєва.
— Питання вирішено, — сказав.
Руднєв ніяк не міг звикнути до дикого суржику свого співрозмовника. Його дивувало, що голова міськради через кожне слово матюкався. Він нагадував йому селянина. Такий тип мужиків він часто зустрічав в селах. Прямий. Грубий. В кишеню за словом не полізе. Відразу відшиє неугодну людину. Змусить поважати себе без особливих умовлянь. Якщо треба, і в морду дасть.
Такі мужики зазвичай закінчували один-два класи церковно-парафіяльної школи. Насилу читали й писали. Зате добре рахували. Єдиним університетом для них був життєвий досвід.
Ковпак курив цигарку і розповідав про своє життя. Постійно скрашував мову матом. Він не соромився матюків. Вимовляв їх навіть з насолодою, в розтяжку, ніби скріплював сказане ним, надавав йому силу.
На Далекому Сході Семен Васильович теж наслухався матюків. У місцевих жителів вони були в крові. Дитина тільки навчилася вимовляти слова, вже вживала мат.
Але Руднєв відкидав їх, як лушпиння. І тільки в хвилини крайнього роздратування дозволяв собі міцне слівце.
Руднєв розповів новому знайомому про своє життя. Промовчав тільки, що близько двох років провів у в'язниці, що тіло ще не відійшло від побоїв, часто прихоплювало легені. Іноді довго бив кашель, так що неможливо було продихнуть. З'явилися проблеми з травленням. Нила спина так, що неможливо було ні зігнутися, ні розігнутися.
Він підірвав своє здоров'я у в'язниці, але й роки, неспокійна юність дають про себе знати.
Поки голова міськради і брат вирішували питання працевлаштування, Костянтин Васильович дістав з сумки пляшку самогонки, буханку домашнього хліба, шматок сала, кілька цибулин і солоних огірків. Розстелив на столі газету. Дістав з тієї ж сумки ніж. Різав дрібними шматочками сало, цибулю, хліб.
Ковпак мовчки курив. Видно, його дошкуляли зуби. Мовчки відкрив шафку. Дістав три гранованих склянки.
Костя наповнив по половинці склянки самогоном. Випили за нового голову районної організації Тсоавіахіму.
2
Поверталися з братом додому, коли дзвони вже стихли, церкви спорожніли. Місто здавалося Семену Васильовичу кам'яною казкою, сказанням старовинних билин. Це не Ленінград з неперевершеними палацами. Швидше, стара Москва з її традиційним патріархальним укладом.
Люди ще продовжували святкувати. Вони каталися з гірок, натовпами валили в сторону Городка, сміялися, лаялися. Незважаючи на свято, якийсь заспаний чоловік їхав по вулиці з бочкою води. Городяни вискакували з відрами, щоб поповнити запаси.
Костя підклав коню сіна. Звалив на спину мішок з білою мукою. Семен узяв під пахву мішок з цукром і важкувату лопатку задньої ноги поросяти. Завалилися в будинок.
— Вирішили підтримати вас продовольством, — сказав Костянтин Васильович. — Вам зараз важко.
— А м'ясо звідки взяли? — Поцікавилася Домна Данилівна.
— Задавили перед святом свого кабанчика, — пояснив гість.
Всілися за невеликим круглим столом у залі. Костянтин Васильович приніс солоні огірки, помідори, свіжі яблука, кілька шматків сала і навіть каструлю холодцю.
— Щоб усе було добре, — сказав Семен Васильович. — Щоб наш стіл ломився від їди і цілий рік тривало свято.
Випили по маленькій чарці самогону. Костянтин Васильович вкотре пояснював:
— Я їду, бачу, попереду Ковпак пнеться. В лікарню ходив. Радикуліт його дошкуляє. А тепер і зуби додалися. Він мене теж знає. На районних заходах зустрічалися. Сідай — говорю — підвезу. Він заскочив у сани.