— Не знаю, що робити далі, — місив, щоб зігрітися, кирзовими чобітьми мокру землю Базима. — Ніколи не думав, що зіткнемося з такими проблемами.
— У мене теж дуже важко на душі. Наші люди зустрічають прибульців з хлібом-сіллю. Яка ганьба! — Додав Павло Семенович.
— Що нам робити далі? — Запитав Руднєва Базима. — Раптом дезертири німців наведуть? Лінія фронту. Скрізь повно фашистів.
— Не наведуть, — заспокоїв його Руднєв. — Не ті вони люди. Побояться, що і з ними розправляться.
— Не вірю жодному слову Клопікова, — впевнено промовив П’ятишкін.
Руднєв докурив цигарку. Викинув її. Сказав:
— Завтра Жору Гроздовського і Радика в місто пошлемо. Нехай дізнаються про обстановку.
На наступний день підготували хлопців. Переодягли, придумали версію, звідки вони і куди йдуть. Старшим призначили Гроздовського. Попередили, щоб були пильними і обережними. Не затримувалися в місті. Їх там добре знають.
Семен Васильович додав хлопцям особисте завдання: дізнатися, де знаходяться Домна Данилівна і Юра.
Хлопці повернулися пізно ввечері. Вони доповіли, що Домна Данилівна з сином покинули місто в невідомому напрямку. Після того, як повісили на телеграфному стовпі голову райвиконкому. Його залишили для підпільної роботи. Але хтось із місцевих видав. Голова намагався втекти. Отримав поранення. Його нелегально розмістили в лікарні. Там він і потрапив у руки до німців.
Георгія, другого секретаря райкому комсомолу, дуже здивували зміни, які відбулися в місті. Будівля комендатури знаходилося в райкомі партії. Посередині замість портрета Сталіна красувався великий портрет Гітлера. Його обрамляли з двох сторін вивішені на стінах червоні знамена. Тільки замість зірки, серпа і молота на них красувалася чорна свастика. Нижче портрета висіло гасло українською мовою: «Німеччину не переможе ніхто: ні час, ні сила зброї. Адольф Гітлер».
— А мені здалося, що нічого не змінилося, — заперечив йому Радик. — Всі ті ж гасла, портрети, червоні прапори.
— Ти не на форму дивись, а на зміст, — відповів йому Гроздовський і продовжив. — Люди налякані. Бояться розмовляти з незнайомцями. Біля будівлі колишнього райкому стояли німецькі машини і кінні повозки. Поліцаї спілкувалися з німецькими солдатами.
— Нам все-таки треба змінити місце стоянки, — занепокоївся Базима. — Все може трапитися.
— Завтра підемо до генерала Чеснова. Передамо розвіддані, підлікуємо хворих, — заспокоїв його Семен Васильович.
Відправилися в Тьоткине вночі. Рухалися через болото, самими глухими місцями. Старалися ставати на купини, триматися один за одного. Обходили канави колишніх торфорозробок. На світанку вирішили відпочити. До Тьоткіного залишалося кілька кілометрів.
Семен Васильович думав, як утримати людей. Як утриматися самим? Все довоєнне валилося. Нова влада наводила нові порядки. Командира загону турбувало, що багато людей її прихильно сприймали. У цих умовах боротьба в тилу ворога значно ускладнювалася і могла прийняти особливо небезпечні форми.
Незабаром загін потрапив у розташування радянських військ. Партизанам виділили великий будинок, нагодували досхочу. Руднєв, Базима і Жора Гроздовський зустрілися з генералом Чесновим. Начальник політвідділу дивізії Мангушев розповів загону про становище на фронтах. Червона армія відступала. Ставка Верховного головного командування не мала реальних даних про бойові дії. Замість організації оборони посилала директиви про наступ і видворення ворога за територію країни.
Через кілька днів партизани знову повернулися в район Новослобідського лісу. Але на одному місці вони вже не затримувалися. Рухалися з одного лісового масиву в інший, збирали для себе і для армії дані про сили противника. Знищували невеликі гарнізони. В розпорядженні партизан вже було кілька підвід. Люди повеселішали. У них з'явилася надія.
— Мені здається: найстрашніше вже позаду, — обмінювався думками з Руднєвим Григорій Якович. — Бійці повірили в себе.
— У нас з'явився маленький досвід збройної боротьби з ворогом, — підтримав його Семен Васильович. — Ми вже не ті, що були кілька днів тому.
Незабаром Червона Армія відступила на територію Курської області. Ворог рвався до Москви.
Перші дні перебування в тилу привели Семена Васильовича до невтішного висновку: не можна боротися дрібними групами з добре озброєним противником. Своїми думками він поділився з начальником штабу:
— Це не боротьба, а мишача метушня. Потрібно організовувати великі партизанські загони і з'єднання. Тільки так ми зможемо громити гарнізони противника і успішно вести оборонні бої.