— Чому не стріляєте?! — Кинувся до кулеметників Руднєв.
В цей час ворожа куля потрапила йому в обличчя. Комісар повалився на сніг. З його щоки сочилася кров. Вона розтікалася на білому снігу. Відразу ж руки бійців підняли його зі снігу. Понесли в будинок, де розташовувалася партизанська медсанчастина…
Тут же начальник медсанчастини Діна Маєвська перев'язувала ноги Павловському. Він кривився від болю, але мовчав. Діна час від часу повторювала:
— Терпи, миленький.
А сама спритно орудувала тонкими пальцями, бинтуючи ногу Михайлу Івановичу.
— Доктор, я буду ходити? — Постійно повторював він одне і теж питання.
— Будеш. Дорогий.
Галя Борисенко повела начальника штабу за собою. На лавці біля печі в своїй старій шинелі з плямами крові, з забинтованим лицем лежав Семен Васильович. Виднілися тільки його закриті очі і підборіддя з губами. З рота комісара сочилася цівка крові. Це налякало Галю Борисенко. Вона кинула Базиму і зі словами «ой, лишенько» побігла до Діни.
Діна оглянула Семена Васильовича і не змогла приховати свого хвилювання:
— Не знаю, що робити. Не знаю!
Медики робили все, щоб зупинити кровотечу. Лице обернули бинтами. Але зупинити кров у роті ніяк не вдавалося. Жінки боялися, щоб комісар не захлинувся своєю кров'ю.
Григорій Якович підійшов до кожного пораненого, поцікавився самопочуттям. Затримався біля Павловського. Його група зазнала найбільших втрат. Бійці недавно влилися в загін. Їм не вистачало зброї та набоїв. Але люди трималися стійко. Залишили охоплений полум’ям хутір Травневий тільки ввечері за наказом командира.
Григорій Якович вийшов з хати. Комісар знаходився між життям і смертю. Стан його дуже важкий і невизначений.
«Ех, Семен, Семен! Що ти за людина. Ніяк не зрозумію, — думав з досадою начальник штабу. — Сам нас навчаєш, щоб командири не з’являлися в першій шерензі, спостерігали бій зі сторони. А сам як поводишся? Ходиш під кулями. От і отримав. Хто тепер буде вести і направляти з’єднання? Розробляти операції? Передавати бійцям багатий військовий і просто житейський досвід?»
Григорій Якович забув, що в цьому він один до одного копіює комісара.
Він пішов до штабу. Раніше Ковпак лише зрідка виходив з хати, щоб поспостерігати за боєм. Тепер сидів у приміщенні. Біля хати снували зв’язкові: чекали наказу та передавали повідомлення. Надійна охорона стежила за безпекою командира.
Звичайна штабна суєта. Григорій Якович не квапився в приміщення. Озирнувся. Ще горіли будинки та господарські споруди. Ще не зібрали і не віддали землі тіла десяти загиблих в бою партизан. Григорія Яковича щось «не гріло», що кілька сотень німців, угорців і поліцаїв назавжди залишилися лежати на підступах до села з веселою назвою. Всі вони не коштували одного його сусіда.
Опівночі близько ста партизанських саней покидало село Веселе, щоб не потрапити в руки ворогу. Стояла тиха зоряна ніч. Втомлені бійці мовчки йшли за саньми, потираючи долонями промерзлі обличчя.
Кожен розумів, що навряд чи доведеться відпочити цієї ночі. Стоянку запланували на хуторі на північ по річці Клевень. Загін рухався вперед, щоб, відпочивши в партизанському краї, знову відправитися в рейд по Сумській області.
Рота Федора Карпенко супроводжувала сани, де лежав важко поранений комісар. На сани наклали сіна. Поверх його послали теплу ковдру. Семена Васильовича накрили довгим кожухом. Шия його і обличчя були забинтовані. На голову надіта тепла хутряна шапка. Виднілися одні закриті очі і підборіддя.
З двох сторін біля комісара сиділи Діна Маєвська і Галя Борисенко. Коли попереду з’явилася канава, Федя Карпенко наказав Миколі Мудрому, який вів за вуздечку коня:
— Зупини!
Не встигли жінки зістрибнути на скрипучий сніг, як третя рота дружно взяла сани і перенесла їх через канаву.
12
Колона розтягнулася на кілька кілометрів. Зазвичай посередині її знаходилося командування, трохи далі поранені.
Ковпак дрімав на санях. Тримав в руках автомат і хропів. За командиром їхали посильні та охорона. При необхідності Ковпак підкликав посильного, давав йому завдання когось покликати або передати наказ.
Йому ж доповідали, що відбувається. Іноді командир сідав на коня і їхав по колоні сам. Він сповна користувався всіма, які надавалися йому, правами та пільгами.
За саньми командира зазвичай рухались сани комісара. Але він сідав на коня верхи і їхав по колоні. Зупинявся то в одному, то в іншому місці, цікавився справами. І так всю ніч.
Сьогодні сани комісара займали інші люди. За ними їхав на коні верхом Григорій Якович, який теж за прикладом Семена Васильовича часто рухався вздовж колони. Начальника штабу продовжувала хвилювати доля сусіда.