— Хотіли розстріляти Боркунова, — сказав начальник штабу. — Він показав себе вже в перших боях. По його поведінці бачу, що своїх бойових товаришів не зрадить.
Перервали розмову, коли розвідники завели в приміщення двох молодих хлопців. Вони були одягнені в форму. На вигляд хлопцям було трохи більше двадцяти років. Розвідники доповіли командуванню, що вже допитали їх. Це були офіцери донський сотні.
Ковпак особисто взявся за офіцерів. Вони розповіли, що потрапили в полон. Там над ними знущалися, катували, жили вони впроголодь. Одного разу їх вишикували, запропонували записатися в добровільне козацтво.
У той час німці на окупованій території організовували різні формування з громадян колишнього Радянського Союзу, які допомагали наводити нові порядки. Виснажені непосильною працею, голодуючі хлопці таборів для військовополонених погодилися, розуміючи, що у них немає ніякого вибору.
Семен Васильович відразу зрозумів, що полонені не розібралися у вихорі подій найжорстокішої війни. Нічого не бачили в житті. І, напевно, після всього, що з ними сталося, готувалися до найстрашнішого — розстрілу. Питання партизанського командира вони сприймали вельми байдуже.
До Ковпака теж дійшов весь трагізм ситуації. По суті, ще діти, а їх доведеться розстріляти. Кидав погляди на Руднєва і Базиму. Мовляв, що з ними робити.
Ті теж не могли ніяк визначитися. Їм було шкода молодих хлопців.
З глухого кута їх несподівано вивів присутній на допиті Олексій Ілліч Коренєв.
— Ви розумієте свою провину? — Запитав він.
— Розуміємо! — Відповіли хлопці.
— Ви розумієте, хто ви є?
— Зрадники, — була відповідь.
— Розумієте, сучі діти! — Погладив бороду Дід Мороз.
«Трійка» мовчки спостерігала за старійшиною. Він продовжував «виховувати» полонених. Нарешті, запитав:
— Як вас судити? По совісті чи за законом?
В сінях посміхнулися зв'язкові. Радик підсунувся ближче до хлопців і прошепотів:
— Просіть по совісті.
Ті кивнули:
— По совісті.
Коренєв підійшов до офіцерів:
— Тоді знімайте штани.
Хлопців схопили і поклали на лавку. Всипали їм по двадцять п’ять батогів і відправили в оперативні групи, щоб вони в бою довели свою відданість Батьківщині.
— Нехай воюють, — сказав Ковпак. — Розстріляти ми завжди встигнемо.
— Люди потрапляють у різні ситуації, не розібралися спочатку у новій владі. Тому всіх, хто щиро бажає воювати з загарбниками, треба приймати у з’єднання, — завершив Руднєв. — Включаючи поліцаїв і німецьких союзників, яких Гітлер насильно змусив воювати проти нас.
— Тільки самих німців треба відразу стріляти, — уточнив Базима. — Живими вони нам не потрібні.
До великої хати, де знаходився штаб, стояла черга бажаючих вступити до з’єднання. Руднєв вийшов з приміщення. Поспішив у третю роту, де його чекали.
У черзі комісар впізнав знайому фігуру Клопікова. Побачивши Руднєва, той відвернувся.
Семен Васильович підійшов до нього:
— В партизани записуватися?
Той винувато опустив очі:
— Помилився я тоді.
— Ясно. Вітер подув в інший бік. Поспішаєш примазатися?
— Так передумав я.
— Забирайся звідси. Шукай інший загін. У цьому ти своє відвоював.
16
Коли потепліло, партизани всім обозом відправилися на свою першу базу, в Спадщанський ліс. Колона розтягнулася на кілька кілометрів. Здавалося не партизани, а регулярна армія рухалася по окупованій території.
Німці відразу розгадали наміри партизан. Вони ще знаходилися на півночі Сумської області, а до Путивля вже стягувалися війська. Противник вирішив також закрити з’єднанню доступ в Спадщанський ліс.
До кінця травня з’єднання з обозом розташувалося в урочищі Маріца, в декількох кілометрах від своєї колишньої бази. За даними розвідки, противник силами угорської піхотної дивізії, підрозділами німецької польової жандармерії та місцевої поліції блокував всі підступи до Спадщанського лісу. Він зайняв оборону по річці Клевень в селах Стара Шарпівка, Яцино, Стрільники, В’язенка та інших.
«Трійка» давно мріяла побувати в рідному місті.
— Ось і пройшов наш час брати міста, — сказав, посміхаючись, Семен Васильович.
— Міцний горішок, — відповів Сидір Артемович. — Хлопці недавно вернулись з міста. Там повно німців.
— І навколо Спадщанського лісу теж саме, — додав Григорій Якович. — Добре підготувалися до зустрічі з нами.