— Ма-мо!
— Ти спи. Це я до себе кажу. Молоді, а вже нерви…
— Спа-а-ти хочу… Вмер… Нема мене…
— Може, пустирнику? Зразу й заснеш…
— Да-ай поспати… Кінчаюсь…
— Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Ш-ш-ш…
Хр… Хр… Хр-р-р…
А сон легкий: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до люльки, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки…
— О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.
— Спасибі, мамо. От врізав по сну!
— Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.
— Ну? То я побіг!
— Вимий ноги. Ноги вимий!
— У мене сьогодні день миття голови.
— Ніякої гігієни у цих дітлахів…
— Я пожартував…
— Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього і голова свіжа…
— Та мию. Вже мию.
— А тепер узвару випий. Випий узвару! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає… Ось авоська — тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала…
— Знову переплачувала?
— А де Ясь дістане таку футболку?
— Спасибі, мамо! Золото ти наше!
— Завжди перехвалюєш… Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам’ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся… Ліді, Лізі, Мар’яні, Мотрі читала, бабі Жені читала…
— Нащо, ма?
— Як нащо? Як не поділитися? Не чужі — сусіди. На руках тебе малого носили… Просльозилися… Слова такі знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо…»
— Заспокойся, мамо. Ви живі-здорові, то й ми куми королю.
— Ти бабі Жені склади телеграму… Душевну… В понеділок її день, а вона одна-однісінька…
— Складу, мамо.
— йди, синку, Не гнися. На повен зріст іди…
Йду. І друзі поруч. І сонне не заходить.
Ех, випередив поет:
Умри, сатирику! Краще не скажеш.
Стрибок із Парнасу
Ікс, поет-талант, якось відчув огиду до холостяцького життя. І проміняв свій робочий стіл на столик у кафе «Парнас».
Не подумайте, що він… той… Справжні поети вживають тільки востаннє («їй-бо, хлопці, оце востаннє!»).
З «Парнасом» у лапках поета пов’язало інше. Точніше — інша. А ще точніше — буфетниця Надія. Надія була окрасою кафе і завжди вирізняла поета з кафедральної пастки. Колись Ікс просто біля стойки, на серветці, сотворив експромт «Надія». Ліричним панегіриком зачитувався весь главк кафе і ресторанів, до керуючого (теж жінки) включно. «Єсенін», — сказала керуюча жінка. І преміювала Надію «за культурну роботу з художньою інтелігенцією».
Надія, як і поет, була нічиєю. її чоловік, нині небожитель, віддав останні сили боротьбі за посаду шефа «Шашличної», досяг мети і спікся на шампурах інтриг.
Увага! Сюжет умостився на колеса тандему «Ікс-Надія».
Залишивши буфет на практикантку, окраса кафе підсіла до поета. Ікс поцілував руку володарці нектару й амброзії і провів ліричну атаку:
— Піду! — коротко відповіла Надія.
(Зазначимо па шкоду розвитку дії, що до подібної халтури Ікс вдавався тільки в реальному інтимі. Колись, іще в студентські роки, такі естетично-матеріальні експромти відкривали йому серця Надій, Любок, Вірунь. Важко сказати, що вабило дівчат більше: активна авторська позиція чи ливарна вишуканість форми. Нумо спробуємо: «Не залишай мене, любове! Уся любов — в тобі, Любове!» Або: «Мене не залишає віра, що віддано кохає Віра». Чудово! Хоч поезія тут, звісно, не ночувала, зате поет інколи підночо… А втім, то вже проза).
— Піду! — повторила Надія. — Тільки через ЗАГС.
Вона не дуже розумілася на поезії, але на поетах — будьте певні!
Ікс потонув — вибачте за образ! — в чорних озерах її очей і, не виринувши, пустив бульку:
— Згоден!
— Сьогодні по роботі і розпишемось, у мене в ЗАГСІ блат, — одностайно вирішила Надія. — Паспорт при тобі?
Закоханий Ікс не пручався.
По-мендельсонівському теленькнули келихи.
— Кохана! — сказав поет. — Я відкрию тобі високості радощів! Що бачила ти у цьому бедламі?
— Частенько бачила тебе…
Поет похлинувся.
— І чого я бідна? — спитала Надія. — Ти скільки на місяць маєш?