Хата стояла під кручею. Стукаючи ціпком об глиняну долівку, баба Лепестина впровадила його до світлиці, й допіру він ступнув через поріг, як у носа йому вдарив запах злежаного дрантя, що жужмом валялося на лежанці, й холодний дух запущеної оселі, куди цілу зиму не заглядала жодна душа, й сухої житньої соломи, яка валялася під грубою... На стіні чорніла здорова тарілка репродуктора, що висів у цій хаті ще зі сталінської пори; вікна виходили у старий здичавілий садок, і в світлиці панувала напівтемрява.
— Щось ти, сину, геть на пси звівся! — озвалася баба Лепестина, коли вони посідали на лаві. — Такий, наче з хреста знятий... Раняний був на тій войні, еге?
Юр поворухнувся.
— Та... живий же ж! — неохоче сказав він. Тоді з сумнівом роззирнувся по хаті. — Це ви думаєте отут перезимувати?
— Дитино, я в сій мазанці вісімдесят год звікувала, дві голодовки перебула, войну... а ти кажеш! Вдома й стіни помагають, не те що... Он і бабуню твою хтіла рідня забрати до себе, — а вона ні в яку! Тут я, каже, народилася, — тут і руки мені складуть...
Юр понуро мовчав.
—Виглядала мене, кажете? — озвався він по хвилі.
Баба закивала головою.
— Ой виглядала ж, сину! Вона все віри не йняла, що тебе забили на тій войні... Коли ото письмо прийшло, що ти погиб, то насипала вона пшениці на сито й заворожила, Я все теє бачила, і в мене коси дибом устали, коли зерно на ситі почало ворушитись, як живе. Другий раз оце на віку вона так чаклувала!
— А перший?..
— Перед голодом, сину! До того вона просто собі молодиця була... а перед тим лихом дав їй Господь так, що з неї відунка зробилася! Вона не вчена була відьма... рожденна, сину! До самої смерти людям помагала...
— Ото вона заворожила та й що?
— І воно показало, що ти живий! Ой зраділа ж вона... Лепестино, каже, не погиб він, душа його з сього світа озивається... от тілько не втямлю, що ж се таке чорне висить над нею!
Юр заплющив очі й немов би перенісся на рік назад: він знову побачив жорстке сліпучо-біле сяєво хірургічної лампи, од якого ріже увіччю, й постаті в операційних балахонах, які то з’являються, то пропадають із поля зору, і стелю, високу й білу мов смерть, — а потім напрочуд гостро й виразно почув запахи йоду, крови, етеру й понівеченого тіла, що здригається в очікуванні гострого стерильного металу...
— А далі? — хрипко поспитався він.
— А тойді взяла вона ножа, забила його в сволока і давай заклинати! Я не чула, що вона там шепотіла... бачу тілько, що зробилася жовта-жовта — ну, як той віск! І очі були такі, ніби зі шкла... Аж за годину отямилася, сердешна, да й каже: «Ну, прогнала я її!..»
Баба знову замовкла. Юр сидів, підперши голову рукою, й дивився у землю. Й у хаті, й надворі було тихо... ну, як перед кінцем світа, ото так!
— Мені було сімнадцять год, коли вона стала ворожити... — озвалася баба Лепестина. — А сиділи вони тоді не на сій горі, а за річкою! Велика була сем’я і багата — дві пари волів держали, корову, коняку... Аж як пішли чутки, що в нашому селі з’явилася відунка, то народ і повалив до них із усіх усюд!..
— В якому году се було?
— Якраз перед голодовкою... тридцять другий добігав! Уже ходили буксири по хатах і хліб трусили... А вона сиділа посеред обійстя й віщувала: буде, каже, такий голод, що люд люда їстиме! То Дзякунка з буксирів і поставила питання в сільраді: треба, мовляв, розкуркулити нарешті цих індусів, бо вони антисовєцьку пропаганду ведуть... Через тиждень прийшли активісти, описали все до цурки, — а діда твого повезли в город, щоб судити!..
— За що? — не второпав Юр.
— Бо в Петлюри служив колись! Правда, так і не довезли — по дорозі він обох чатових задушив і з їхнім оружжям утік... Ой, полювали ж на нього, ой полювали! Він же ж як почав цих чортів червонопузих убивати... в Китайгороді голову колгоспу застрілив, під Жорнівкою зарізав бригадира, в полі коло Морозівки поклав двох активістів... Такий, як ти, був оце запеклий... нікому нічого не прощав!..
— То як же ж його вбили?
— А бабуня хіба тобі не казала?
Юр криво посміхнувся.
— Вона про все говорила... от тільки про се ні пари з вуст! Мовчала мов затялася...
— Півгода ганялися за твоїм дідом... і все дарма! Аж весною він став приходити до хати й приносив хліб... Хтось побачив його та й заявив у сільраду... Обклали його в сім яру як вовка — всеньку ніч стріляли та не могли вбити! Аж як стало розвиднюватися, обійшли поза горою — та гранатами й закидали!..
Баба Лепестина втупилася у долівку. Юр понуро мовчав, дивлячись у вікно, де по загаті плигали меткі сірі горобці.
— А хто ж його видав на смерть, невідомо? — поспитався він по хвилі.