Выбрать главу
Степ реве, гримлять пістолі, шабельні удари — гайдамаки на роздоллі здибали гусарів. Ой же ж дзвонять гострі шаблі ще й земля куриться! Гей не ’дного кров шляхтича може тут пролиться. Гей не ’дин орел козацький в сиру землю ляже. А тим часом Україна «Бийте ляха!» — каже.

Надвечір загнали гайдамаки ляхів у глинисько і виполонили їх до однісінької душі. Кажуть, крови того дня пролилося стільки, що вода в Тікичі на десять верстов була червоною.

Добре бились гайдамаки, шаблями кресали, — ще до вечора поляки трупом полягали! Котить Тікич мутні хвилі, мутні та криваві. У воді тіла безсилі, гайдамацька слава. Не вода — лиш кров багряна ляська протікає! Будуть знати воріженьки, як Вкраїну краять.

Навесні я бачив, як розорюють гайдамацькі могили. Коли плуг вивернув із ріллі кістки, трактористи заглушили техніку. Вони повилазили надвір, постояли коло тих кісток, про щось перемовляючись, а тоді підгилили череп із порожніми дірами очей — і, залізши в кабіни, заходилися орати далі...

Вічність поволі стихає в глибинах, губляться згадки останні. Знов я дивлюсь на ріку тихоплинну, згадую Тайну прадавню...
Мулом занесло вже трупи шляхетські і проростило бур’яном. Трактор із гуркотом, з ревом дереться ген сивочубим курганом.
— Що там таке? — Та кістки перебиті! — Викинь їх к бісу в калюжу! Зяють козацькі могили розриті, дизель регоче байдуже...
Тікичу мій! Хай вода каламутна — доста ж напилася крови! Хвилям твоїм і могилам забутим це я присвячую «Слово...»

Здрастуй, Юру! На жаль, поему твою «Слово про червону ріку» ми надрукувати не можемо. Що ж до її художньої вартості, то це окрема і дуже довга розмова. Як будеш у райцентрі, заходь якось до редакції — поговоримо про твої поезії, про навчання і плани на майбутнє.

Заступник редактора Чумак

... миршавий чоловічок, який щось черкав авторучкою в машинописному тексті.

— Он ти який... — сказав він, мимохідь глянувши на мене крізь окуляри. — Присядь, голубе!..

Я зняв шапку й, умостившись на стільці, поклав її на коліна. Редакція містилася в звичайнісінькій сільській хаті, й видно було, як за вікном туди-сюди ходять люди.

— Я приніс іще віршів, — несміло сказав я, — і...

Чумак нарешті відірвався од машинопису й узяв цигарку, яка диміла в попільничці.

— Віршів, значить... — повторив він, видихнувши цілу хмару диму. — Послухай, а як це ти написав отаку поему?

— Що? — витріщивсь я на нього.

Він знову пахнув цигаркою, над чимось, вочевидь, міркуючи.

— Мабуть, я неточно сформулював запитання... — озвавсь він по хвилі. — Що, власне, спонукало тебе взятись за оці теми — козацтво, минуле України... га?

— Ну, — почав я, бгаючи в руках шапку, — це саме... як його... ну, старі люде казали, що біля нашого села гайдамаки... ну, вони побили багацько ляхів! Ще як була Коліївщина. Бо ляхи усіх людей хтіли навернути в унію. А прийшли Залізняк із Гонтою і вирізали ту ляхву до ноги. Впень витяли їх, гадів...

— А ти читав що-небудь із сучасної української поезії? — раптом перебив мене Чумак.

— Цього... — я подумав. — Ну, Шевченка... й Франка!

Він посміхнувся.

— А ще?

— Ну... оце нещодавно я прочитав поему «Орлеанська діва». Вольтер її написав.

— Вольтер, чи що?

— Еге!

— Й тобі сподобалося?

— Ще й як!

Він раптом зареготавсь, аж шибки в кабінеті задзвеніли.

— Ти вибач, — сказав він, утираючи сльози, — але ця поема... цей твір настільки непридатний, щоб саме із нього починати знайомство з поезією, що...

— Тю! — здивовано вигукнув я. — А мені воно так понравилося... Особливо про те, як... — я подумав і на весь голос зацитував: — «Палко обіймав дебелі стегна войовниці молодої»... А ще там був осел, який теж... силенна поема, одне слово!

Чумак покрутив головою.

— Гаразд, не будемо про це... Ну, а про таких українських поетів, як Драч, Вінграновський, Симоненко, ти чув?

Я старанно подумав.

— Це той... як на нього... Костянтин Симоненко, еге?