... якісь дві тітки пенсійного віку, кількоро школярок з круглими лякливими очима і... Стоян, мій однокласник!
— А тебе як сюди занесло? — умостившись біля нього, пошепки запитав я.
Він витримав солідну паузу, як завжди це робив, одкриваючи комсомольські збори.
— У мене — вірші! — вагомо сказав він. І скоса глянув на мене. — А ти?..
Я знизав плечима.
— Те ж саме... Хто керує студією, не знаєш?
— Поліщук.
— Хто це?
— Прозаїк, живе в нашому райцентрі... А ось і він!
До кімнати увійшов Чумак, а за ним — високий лисий чолов’яга з квадратним обличчям.
— Щось небагато нас... — констатував Чумак, окинувши оком зібрання.
— Зате дівчата які! Ех, був би я молодшим... — Поліщук прицмокнув товстими, мов п’явки, губами й зітхнув. Тоді потяг до себе стільця й, сівши за столом, напустив на своє лице поважного виразу. — Сьогодні на засіданні літературної студії «Вітрило» присутні двоє поетів, причому, як виявилося, обоє вони з одного села і навіть навчаються в одному класі! Як бачите, наша земля щедро вродила талантами, хоч переважно це поетичні обдаровання... а шкода! Красне письменство потребує приходу молодих енергійних прозаїків, які відобразили б у своїх творах всю велич нашої епохи... — Він помовчав. — Гадаю, першим сьогодні ми заслухаємо учня десятого класу...
— Юра! — півголосом сказав Чумак, щось пишучи у блокноті.
— От учень десятого класу Юр зараз і прочитає свій поетичний опус, — а ми послухаємо, що він там понаписував...
Я розгорнув зошита й відкашлявся.
— Ну, — почав я, — передовсім до цієї поеми треба дати деякі пояснення, бо написана вона... ну, це... коротше, на основі...
— Ти тут нам баки не забивай! — відкопиливши нижню губу, перебив мене Поліщук. — Нам ці всі пояснення до лампочки... якщо твір лягає на душу, значить, це поезія, не лягає — що ж, звиняй-подвинься...
— Ну, гаразд... «Слово про червону ріку!» — врочисто виголосив я.
Допіру пролунали перші рядки, як десь у глибині свідомости почала зароджуватися недобра підозра; я читав цю поему й дедалі більше розумів, що це чисте безглуздя — виносити на суд геть незнайомих людей оте велике осяяння, котрого ти зазнав, усією душею доторкнувшись до минулого своєї землі. Остатню фразу я пробурмотів уже й геть мляво та неохоче; а потім закрив зошита й відкинувся на спинку стільця, намагаючись ні з ким не стрічатися поглядом.
— Хтось хоче висловитися? — нарешті запитав Поліщук.
Всі мовчали.
— От я не зовсім поняла... — нарешті озвалася товста тітка в окулярах. Тоді обернулася до мене. — До чого ті гайдамаки? До чого зараз та Коліївщина? Для чого розпалювати ворожнечу... ти, писако?
— Яку?! — витріщивсь я на неї.
Вона ображено стисла губи.
— Я — з польського роду! З ляхів, як ти оце пишеш... Значить, мене треба вбивати? Різати треба, еге?
— Цікава, цікава думка... — схвально кивнув Поліщук. — В кого ще є міркування з приводу цієї... гм... поеми? Немає? А тепер дамо слово самому авторові... — Поліщук з цікавістю подивився на мене. — Для чого ти написав оцю поему?
Я нагнув голову.
— Ну, це ж на основі реальних подій... Коло нашого села гайдамаки в Коліївщину розбили ляхів, і од того річка стала зватися Красницею, а село...
— Та я ж не про те, дядьку! Розумієш, ти обрав дуже... як би це висловитися... неактуальну тему! Всі наші студійці як пишуть вірші, то або про БАМ — або ж про кохання... більше ні про що! — Він зміряв мене оцінюючим поглядом. — Ти вже закохувався в кого-небудь?
— Уявіть собі, що ні! — сердито буркнув я.
— Треба буде познайомити тебе з якоюсь!.. Крім того, — він споважнів, — у твоїй поемі часто повторюється слово Україна... воно наче й нічого, але... — він скривився, — ...усе це відгонить чимсь не нашим, не радянським... розумієш?
— Любити свою землю — це не злочин! — відрубав я.
Чумак підняв голову, і я побачив, як гостро зблиснули його очі за шкельцями окулярів.