— Та хто ж каже, що це злочин! — вигукнув Поліщук, піднявши обидві руки. — Ні, це дуже добре, що ти так любиш рідне село... а от увагу на цьому акцентувати не слід! Не варто, розумієш? Бо в поєднанні з отими тракторами, які розорюють у тебе козацьку могилу, все це звучить досить підозріло!..
— Виходить, за вірші ще й по шиї можна заробити! — прошепотіла якась зі школярок своїй подрузі.
— Моя тобі дружня порада: пиши про любов! Он твій однокласник, — він кивнув на Стояна, — оспівує своє перше кохання. Це чисте романтичне почуття, там усе ясно — що, куди, як... Ми даємо його добірку в наступному номері газети. Будеш так писати, надрукуємо і тебе... второпав?
Я підвівся і, взявши зошита під пахву, вийшов із-за столу.
— Я так бачу, мені тут немає чого робити! — й уже в дверях обернувся: — Я сам знаю, про що мені писать... зрозуміло вам?
У середмісті мене здогнав Чумак.
— Ти куди?
— Додому! — буркнув я сердито.
— То не спіши... давай пройдемося!
Була рання весна, й по тротуарах бігли струмочки талої води. Містечко лежало на пагорбах, і з середмістя видно було греблю, ставок і сірі крижини, які пливли по річці.
— Образився?
— А чого він! — я люто засопів. — Причепився, мов п’яний до радіва... заграй та заграй! Так і стовпові можне закинути, що в нього не ті акценти...
— Ти сам винен! — повчально сказав Чумак. — Не треба було читати цю річ незнайомим людям.
— Так це що ж виходить, — обернувсь я до нього, — й у Шевченка не такі теми, як їм хочеться? Він теж не повинен був акцентувати увагу на героїчному минулому?!
— Вони вважають, що так...
— Хто?
— А такі от... — зітхнув Чумак. Тоді подивився на мене. — Прочитав збірки?
— Авжеж!
— Сподобалося?
— Не те слово! Знаєте... — я затнувся, — ...я навіть не уявляв, що так можна писати! Переді мною наче горизонти відкрилися після цих віршів!
— А що тобі сподобалося найдужче?
— Вірші Василя Симоненка! От тільки я не втямив — ув одному місці якісь крапки... це пропущено, чи як?
Чумак загадково посміхнувся.
— Редактор вилучив половину строфи... але позначив цю купюру пунктиром!
— А навіщо він її вилучив?
— Бо там ішлося про Україну!
— То й що?
— А те, що слова Україна зараз бояться! Небезпечне воно, розумієш?
— А-а... — нарешті дотямив я. — Це те ж саме, що із моєю поемою!
Ми позамовкали.
— Послухай, — озвався раптом Чумак, — я оце хтів тебе запитати...
— Ну?
— Кажуть, ти два роки тому настромив на дрюка голову Леніна й бігав по селу... Це правда?
Я засоромлено похнюпився.
— Та... було таке!
— А навіщо ж ти оце таке вчинив, скажи на милість?! — він дивився на мене крізь шкельця окулярів, і я бачив, що йому й справді незрозуміло, як це можна допуститися до такого блюзнірського вчинку.
— Сказати чесно?
— Авжеж!
— Лєнін, він разом із Карлом Марксом... — я затнувся, підшукуючи слова, — ...коротше, вони удвох породили більшовиків! А ті зробили колективізацію і людей розкуркулили... й хліб забрали в тридцять третьому, що три чверти села вимерло! Все це його ідеї були, Леніна цього....
Чумак слухав мене, і його лице мінилося.
— Ти помиляєшся друже! — гаряче сказав він. — Ленін — це один з найбільших гуманістів XX сторіччя! Але в часи сталінізму відбулася ревізія його ідей, і марксизм-ленінізм підмінили теорією загострення класової боротьби... Внаслідок цього було розстріляно сотні тисяч чесних принципових комуністів, котрі виступали проти викривлення ленінського вчення!
— А зараз теж ревізіонізм! — буркнув я.
— Чому ти так думаєш?
— У нашому селі комуністи що хочуть, те й роблять... І в районі теж! Он секретар райкому Ковалевський, казали, в одної жінки ночував, а чоловік як прийшов із сокирою, — то він через вікно без штанів тікав, гад такий...
Чумак зареготавсь, аж люди стали оглядатися біля гастроному.
— Ну, з тобою не скучиш! — він раптом спохмурнів. — На жаль, ти маєш рацію! Ревізія ленінських ідей триває, причому на найвищому рівні...
— Це як?..
— А так, що найвище партійне керівництво проводить зараз політику, яка йде врозріз із вченням Володимира Ілліча! Саме тому треба, щоб отакі, як ти, не хуліганством займались, а вивчали марксизм-ленінізм і вступали в КПРС...
— А якого хріна я там забув?!
— Потрібен приплив молодих сил, котрі очистять партію від тоталітарних збочень... Ну, та про це ще якось поговоримо!
Ми підійшли до греблі. Віяв холодний вітер, і чутно було, як у шлюзах реве нестримна весняна ріка.
— До речі, я вибрав із твого зошита кілька поезій... Гадаю, ми дамо їх у наступному номері! Слава Богу, поки що я заступник редактора в газеті, а не Поліщук... — Він розстебнув портфеля й дістав якусь книжку. — А це на... прочитаєш!