Крихітна постать з білим вузликом гостро вирізняється на тлі чорної ріллі. Вона вилазить на скибу, спотикається, але, вдержавшись на ногах, перелазить на другий бік. Їй трудно брести цим бездоріжжям — вона провалюється в борозни і падає, та щоразу видно, як вона підводиться і продовжує вперто дибати поміж здоровезними скибами, які вивернув леміш. Вона перейде це поле. Вона здолає цю тверду черству ріллю, де плигає чорне птаство. Хилитаючись і падаючи, вона знай віддаляється. Зривається холодний вітер і куйовдить їй чубчика. Але вона продовжує рухатися. Оддалека здається, наче вона помалу занурюється в землю. Її чубчик уже ледве мріє над чорним груддям. Ось вона пройде іще трохи...
... біль, який змусив його знову розплющити очі. Сівши на ліжку, Юр сягнув у бокову кишеню наплічника, що стояв долі, й добувши грудку липкої темної маси, хапливо відірвав од неї кавалок і вкинув під язика. Допіру він почав зі свистом видихати повітря, у носа вдарило таким потужним духом екзотичного зела, що його, здавалося, незмога було й витримати; затим губи, піднебіння і язик заціпли, наче від новокаїнової блокади, а відтак біль почав згасати, заміняючись якимось чудним почуттям відрубности од свого тіла: був такий момент, коли він подумав, що от-от — і зможе побачити себе збоку; однак процес почав переходити в наступну стадію: серце, яке до того ледве скидалося, виконуючи насилу двадцять ударів за хвилину, почало битися хутчій, гучніш та жвавіш, увіччю поясніло, наче хтось протер ганчіркою запітнілу шибу, й він із подивом утямив, що у хаті можна вже розрізнити стіл, образи на покуті та двері, що провадять у передпокій.
Сон геть одбіг його віч, і відкинувши ковдру, він зліз додолу і почав одягатися. У вікнах усе дужче зоряло, й над хвіранками вже стали вирізнятися голі верхівки яворів і хмари, що скидалися на темну ріллю. Днина заповідалася похмура й безвітряна, як і вся оця пізня осінь, яка от-от має стрітися із зимою, тож, виходячи у сіни й відкидаючи тяжку залізну клямку, він знову подумав, що слід було б запастися дровами, бо як не сьогодні, то взавтра може упасти сніг. Коли він переступив поріг, то побачив, що його побоювання починають справджуватися — над ранням ударили зазимки, і крізь віття старого занедбаного садка видно було, що недосвіт лежить по всенькій долині, тонкою шерхлою кригою скувавши навіть річку, яка проглядає поміж вербами. Од цього холоду цілий світ видавався неначеб виллятий зі шкла: повітря заціпло й було студене та прозоре, земля наче дзвеніла під ногами, а на тлі розмитого хмар’я не рухалося жодної цяточки. Усе довкруги принишкло, і в ньому знову поворухнулося відчуття, наче ця гора, і небо, і хата, обставлена потрухлим кияшинням, заклякли в очікуванні чогось такого, що прозвучить наче грім і розметає на кавалки увесь оцей світ. Він знав, що враження це хибне і виною всьому безлюддя, котре од якогось часу панує на кутку, де колись од самого світу вищали колодязні корби, ревла худоба та грюкали двері; однак тривога не покидала його, і коли він заніс до хати здоровий оберемок ломаччя, то йому здалося, ніби речі й предмети неначе висять у густій прозорій речовині, яка рухаться, змагаючи до якоїсь визначеної мети; він розпалив огонь, поставив чайника й коли од груби стало тхнути нагрітою крейдою, старим перепаленим залізом і сушиною, що лежала на комині, йому зненацька пригадався вранішній сон. Уся ота мара з її барвами, запахами та відчуттям замкнености отого містичного кола, яке зветься життям, настільки реально постала перед ним, що він завмер, безтямно дивлячись ув огонь і не в змозі скинути з себе очікування, що зараз у передпокої хтось загупає, а тоді переступить поріг світлиці. Тієї ж миті на грубі пронизливо засвистів чайник; Юр випростався — й допіру він узявся було за металеву дужку, як у сінях щось завовтузилося, а тоді брязнуло і з гуркотом розчахнуло двері. Він закам’янів; ось задудоніли повільні кроки, стало чутно сапання, чиясь рука стала мацати, шукаючи клямку, ось гримнув залізний язичок — і ще одні двері відчинилися навстежень, й у прозорі спочатку з’явився ціпок, а потім до світлиці помалу пропхалася баба Лепестина.