— ... Чакунку оту клятенну!
Юр підняв голову.
— А як же це ви так маху дали? — іронічно поспитався він.
Дзякунка розвела руками.
— Чоловік її втік... ви ж, либонь, чули, як се було?
— А певно!
— Утік, собака такий, і півгода жить нам не давав! Усі активісти в селі тряслися, щоб не дай, Боже, не перестрів поночі... От Чакунку й зоставили з усім виводком — щоб на живця того убійника зловити! Ну, а як упорали його наші, то голод почався, поголів’я народу скоротилося — мусили цю суку в колгосп записати! Так що не догледіли ми, товаришу, — а за те ой же поплатилися!..
— А чого б се?
Дзякунка зневажливо глянула на нього.
— Ви, товаришу, або дурний — або в дурного зимували! Ви що, не знаєте, то це за лярва? Да се ж відьма над відьмами! Да вона ж не тілько ворожити вміла, — але й віка збавити!
— Ну?! — не повірив Юр.
— А ви думали! Вона всіх активістів на селі вигубила — Іван Ґерґола повісився прямо в сільраді, Петра Лушню розстріляли, Степа Іващенкова здуріла, Софія Чикилдиха здуріла, старий Стоян од горілки умер, Гордій-трупар здурів і повісився... за сім год, щитай, більше половини наших на той світ пішло! Зате ж і вмирала вона тяжко, відьмуга сяя проклята... Так тяжко, що не доведи, Господе! Нікому було дання передати... а поки сього відьма не вчинить, то смерть її не йметься! Чули про таке, товаришу?
— Он воно що!.. — замислено буркнув Юр.
— Наїхало до неї рідні, як гною, а ніхто не захтів од відьми дання перейняти! Онук, той узяв би... але ж його вбило! — Дзякунка перехрестилася. — Слава тобі, Господе, що той зарізяка у сиру землю пішов! Ох то ж і песиголовець був... він же батькові Леніну голову одірвав і...
— Ото не бреши, бабо! — не втерпів Юр. — От не люблю, коли вже брешуть! Та голова, щоб ти знала, одбита була й за сценою валялася... ясно?
Дзякунка знову роззявила рота.
— А ви не з райкому хіба? — поспитала вона, підступаючи до нього. — Ви... хто ж се ви, товаришу?
— А вгадайте!
Вона обійшла його колом, уважно приглядаючись.
— Так... се ти Юр, виходить... еге?
— Авжеж!
Вона вдарила руками в поли.
— Боже, Боже!.. Та коли ж тебе, зарізяко, вже чорти рогаті ухоплять! Та коли ж тебе вже на марах винесуть, драбе ти кандигарний! Та коли ж прийде тая чорна година да нечиста сила, котра з тебе кров виссе, щоб ти по світу не вештався! Та ти ж і в тюрмі сидів за совєцької власти, і на войні воював, кажуть... і ще й досі живий?
— А як бачите! — буркнув Юр.
— А до мене чого ж ти отеє прийшов? — поспитала Дзякунка, спиняючись коло вікна. — Задушити, мабуть, хочеш? Чи теє зробить, що Хванасьці Бовкунисі утнули, як война була?
Він махнув рукою.
— На дідька ти мені здалася, Дзякунко! Сама себе задушиш... Хто вбив мого діда?
— Я нічого не знаю!
— Хто записав нас у куркулі?
— А як же ж вас не записати було, як ви в колгосп не хтіли йти! — Її очі знову заблищали, мов шкло. — Товариші! Хто проти колгоспу, — той куркуль. Куркуля треба ліквідувати, як клас. Двадцять чотири години — й на Сибір. Вам ясно, товаришу?
— Хто ж попередив, що Юр прийде в село?
Вона покрутила головою.
— Не знаю, товаришу! Люде казали...
— Ну?
— Казали, в селі у нього спільники були, й вони його видали на смерть!
— Спільники?! — перепитав Юр.
— А хто ж іще! Ви що, товаришу, — Дзякунка зміряла його зневажливим поглядом, — на голову шванкуєте? В мізках олію немає, еге?
— Та не товариш я! — сказав Юр, підводячись зі стільця. — Немає чого називати мене цим собачим званням, бабо! В райкомі будеш так на комуняк говорити, втямила?