Навесні од голоду вимерла всенька наша родина. Вилізла я надвір та й поповзла вулицею, вигризаючи бур’ян попід тинами. А їхав по дорозі Гордій-трупар та й узяв мене, щоб у кагат одвезти. Дві живі душі він того дня віз на цвинтар: мене — й Килину Слобідчиху, котра йому кумою доводилася.
Й зараз бачу ту яму, здоровецьку, мов хата. Гордій уже одну ходку зробив, і там було повно мерців — хто лежав долілиць, вивернувши руку, хто горізнач, утупившись шкляними очима в небо, а хто на боку, немов дитина. Один чоловік сидів, звісивши голову на груди, й ніби спав. Гордій стяг Килину й кинув поверх тих людей. А тоді взяв лопату й став прикидать їх землею. Тая Килина балакати не могла, однак ще ворушилася і щось белькотіла. Ото присипле він їй лице землею, а вона й одгорне, а вона й одгорне... Та роззявить рота і белькоче, ворушачи набряклим язиком. Гордій кидав, кидав, а тоді й каже так докірливо:«Да вмирай уже, кумо... а то мені на обід пора їхати!» Та землю на неї, землю, — а тоді заліз у кагат і чобітьми затоптав те місце, де голова була.
Я сиділа на возі й усе теє своїми очима бачила. Оце, думаю, засипле він тих людей, а тоді й мене в могилу разом із мерцями вивалить... Але, певно, змилувався Господь над невинною душею — йшли з буряків дві молодиці й угледіли, що я жива в тому драбинякові сиджу. Зняли крик да галас та й одняли мене в Гордія.
Перед війною вступила я в учительський інститут. Нас там заставили вивчати вірш Тичини «Партія веде»:
Як же ж я плакала, прочитавши отого вірша! Зразу все стало перед очима — і кагат отой здоровезний, де люди лежать мов непотріб, і чоловік, що немов би заснув, схиливши голову на груди, і тая Килина сердешна, яка з останніх сил вигрібається із землі... Боже, боже, думала я собі, як же ж він міг оце так писати, коли нас живцем закопували в землю? Невже в його чорній партійній душі не ворухнулося й крихти сумління? А головне, що ж за диявол водив його рукою в отой страшний год, коли пів-України пішло в могилу?!
Аж на схилі віку я збагнула: це неправда, що він, мовляв, боявся радянської влади. Тичина просто не міг написати інакше, тому що він був — комуніст. А комуністи — вони тільки зверху люди, а насправді гірше, ніж бидло. Ви скажете мені, що є й хороші комуністи? Коли я чую отакі балачки, мені завжди пригадується байка про чоловіка, який зловив золоту рибку й загадав їй одне-єдине бажання: щоб усі комуністи, стільки їх єсть на білому світі, пливли тою річкою в домовинах! Та хіба можна отак усіх рівняти, вигукнула золота рибка... існують на світі погані комуністи, — але ж існують і хороші! Той чоловік подумав та й каже: ну, добре... нехай тоді погані комуністи пливуть в поганих домовинах, а хороші — в хороших!
V
... почув нарозвидні, як у горідчику щось почало шелепати, неначе хтось бив долонею по мерзлій осінній землі. Не розплющуючи очей, він перевернувся на другий бік і, перше ніж знову поринути у млосну прірву забуття, устиг іще втямити, що це почав облітати клен, який завжди скидає грона тяжкого лапатого листу аж перед самісінькими холодами; й тоді йому подумалося, що над ранням таки ударив перший добрячий мороз і за день чи два повинні зірватися буревії, які зазвичай дмуть на цій горі при самісінькому початку зими. Більше він нічого не встиг подумати, бо в голові все почало плутатися й, підклавши долоні під щоку...