... снилося: літо було, зелене й квітуче, літо, яке щебетало й сміялося, літо-літечко, яке барвистим колесом котилося через леваду, над якою пливли хмари, білі й пухнаті, неначе величезні пушини кульбаби, хмари, що світилися чудним примарним сяєвом, пропливаючи над самісінькою землею, — а він усе йшов та йшов через луку, попід тим небом і хмарами, по землі, яка ріжним зіллям квітчалася, зіллям-бур’яном ще й усяким квітом, по ласкавій теплій землі, вузесенькою стежиною, котра зачала потроху щезати, аж замінилася двома насилу помітними коліями, де позаростали гусячі лапки, спориш та білопінний деревій; і там, де колії оті пропадали, у маєві та печальному світінні хмар, що линули над землею, наче здорові, білі та осяйні пушини кульбаби, — зближалася до нього невисока тендітна постать.
І тоді живий біль рвонув його серце, як колись, і він аж задихнувся, усвідомивши, до чого ж самотньою може бути людина у цім світі... чому ж вона тут, подумалося йому, ну чому ж вона тут — адже все давно відійшло в минуле, скінчившись разом із тією епохою, в якій вони були молодими; адже ніщо ніколи не вертається й щастя — це міт, ілюзія, в яку віриш хіба на початку життя; адже попереду більше нічого немає і...
... постукало в причілкове вікно, а тоді гукнуло: Юру-у! — і той голос вирвав його з каламутної товщи сну, й він збудився, й сів на ліжку, безтямно роззираючись по хаті, а далі схопився на коліна й зирнув у вікно, але побачив там тільки голе верховіття клена, опушене інеєм, сіре досвітнє небо над яворами, а більше не побачив нічого. Відчуваючи, як дрібно-дрібно тремять руки, він одкинув ковдру, похапцем натяг комбеза — в хаті так вихололо, що в нього й зуби стали цокотіти, — й притьма подався надвір, щоб глянути, хто це добивається до хати отаким раннім світом.
На обійсті не було й душі. Скрізь білів густий пухнатий іній — і на воротях, і на загаті, й на рудих кукурудзяних дідухах, якими було обставлено хату, й на стежці попід вікнами, і в провулку, що зяяв за ворітьми, — й ніде не видно було й сліду людської ноги. Спинившись на причілку, він трохи постояв, розглядаючи сивий морозяний краєвид, і понуро всміхнувся, усвідомивши нарешті, що ж це було, позаяк іще змалку чув: коли тебе кличуть отакі голоси, — боронь, Боже, на них відгукуватись, а вже виходити надвір і зовсім пропаще діло... На додачу ще й холодно було, хоч собарноту ганяй, і він, узявши біля горідчика пару грубих ломак, перевагом потяг до хати.
У грубі ще жевріло кількоро жаруків; Юр напхав туди сухого ріща, а поверх кинув оті ломаки й допіру за чавунними дверцятами свінула вогненна повінь, як у вікно поволі заструмувало вранішнє сонце, котре червоним кружалом викотилося над верхівками яворів. Воно було морозяне й люте, і в його багровому сяєві стало видно, що у світлиці літають золоті порошини куряви, які піднялися з долівки. Сонце розгорялося, однак іній надворі не танув, а тільки дужче й дужче густів малиновою барвою. Юр загледів, що в хаті немає води; він брязнув дужкою відра й, вибігши надвір, почав хутко спускатися до криниці. Трава була немов бляшана й хроботіла під ногами з якимсь прикрим шкляним звуком. Світ змінився; усе зайве пощезало, простір був ясний та холодний, і в ньому видно було на багацько гін удалеч. Цямрини теж ряхтіли малиновим інеєм; уклякнувши, Юр схилився над криницею й на тлі незамерзаючого плеса угледів чорний квадрат зрубу, шматок вранішнього неба в ньому, листки, які жовтими човниками плавали на воді, — але з того чорного прозору на нього раптом глянуло дівоче лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, й очі його сяяли, мов дві зорі...
ГЛОСАРІЙ. Ой на Йвана та на Купала да ластівонька в дунаю купалася! Вона купалася-стрепенулася, у красну дівчину обернулася. Візьму я лука з турового рогу, натягну тятиву з білого шовку, пущу золоту стрілу — нехай летить вона туди, де красна дівчина свого вінка в’є. А тая дівчина понад синім дунаєм походжає, на биструю воду віночка пускає, до свого віночка такою клятьбою промовляє: «Ой ти ж, віночку, дівоцький квіте, з руж та з барвінку звитий! Не пливи ж ти, віночку, на безвісті безвіснії, на пороги каміннії — припливи ти, віночку, до того козака, що мені на віку судився. Хай він тебе, мій квіте, на синім дунаю переймає, сивого комоня золотим сідлом засідлає, до мене, своєї долі, чимдуж поспішає...»
... біля червоних колон університету.
— О, — сказало над вухом, — осьдечки ж він! То що, здав?
Я озирнувся й уздрів Стояна.
— Всі екзамени на п’ять! — хвалькувато сказав я. — Можна вважати, вже студент.