— Ти так гадаєш?
— Он уже й списки вивісили... зарахований!
Стоян подумав.
— Зачекай! Зараз я познайомлю тебе з одною людиною...
Він пірнув у відчинені двері. Я одійшов убік і спинився, замислено роззираючись навкруги. Оцей університет із його здоровецькими незграбними колонами, чорна стяга вулиці, зелений парк, де завмерла гранітна постать Кобзаря, — усе воно сприймалося тоді, як ознаки іншого, духовного світу: ще два роки тому в цім університеті таємно видавався «Український вісник» і, напевне, й досі тут уціліли люди, котрі були причетні до цієї справи; коло цього пам’ятника щороку на свято 22 Травня збиралися українські патріоти і, як розповідав Чумак, саме з оцього цоколя прочитав свої поезії Микола Холодний, показуючи на машину, котра повезла заарештованих на мітингу: «Он знову на третій швидкості помчало когось авто...»; а в оцьому червоному корпусі колись працював художником сам Тарас Шевченко. В університеті, думав я, зібралися люди, котрим небайдужа доля України; приховуючи до пори свої переконання, вони гуртують довкола себе студентську молодь; звичайно ж, мене вони одразу помітять і...
Із-за колони вийшов Стоян, а з ним — якась дівчина, й перше, що впало мені в око, був золотий спалах її кіс.
— Оце мій однокласник! Його зовуть Юр. Але він вступає на філологію...
— Як-як вас зовуть? — перепитала дівчина.
Я мовчав. Я так розгубився, що не міг вимовити й слова Навіть зараз, пишучи ці рядки, я почуваю, як мені перехоплює подих, а в душі починає зринати щемке, палюче і надзвичайно гостре усвідомлення того, що сталося диво і ти неждано зустрів таку ж істоту, як сам, — і найголовніше, що вона теж утямила це, тому що її очі першим же поглядом обпалили мене, як зоря.
— Мене зовуть Юр. А... а тебе?
— Оляна! — тихо сказала вона.
— Леляна?
— Та ні... Оляна! — Вона знову подивилася не мене. — А Леляна... це кого так зовуть?
Стоян безцеремонно підхопив її під руку.
— Ми зараз ідемо на Хрещатик їсти морозиво! А далі будемо готуватися до остатнього іспиту... А ти?
— А я увечері їду в село. Але з вами, звичайно, прогуляюся...
Ми перейшли вулицю й попростували через парк. Зблизька Шевченко ще дужче вражав якоюсь містичною величчю й піднесеністю над колотнечею цього метушливого світу.
— Стоян казав, що ти любиш поезію... — тихо сказала дівчина. — Цікаво, а хто твій улюблений поет?
— Богдан-Ігор Антонич. Ти чула про нього?
Вона покрутила головою.
— Ні. А вірші ти пишеш?
— Звичайно.
— А... а можеш мені щось прочитати?
— Між іншим, я теж пишу вірші! — утрутився Стоян. — І можу читати їх по кільканадцять годин підряд. Хочеш?
— Твої вірші я вже чула! — поважно відказала вона. — Раджу тобі їх більше не писати. Поезія — це завжди неповторність, як сказала Ліна Костенко... в поезію не можна йти з фальшивими гаслами і дерев’яним комсомольським пафосом, розумієш?
— Зате в мене двадцять віршів надруковано, а в Юра — тільки чотири! — засміявся Стоян.
— Прочитаєш? — знову повторила вона.
Я знітився.
— Та, — сказав я нарешті, — нехай іншим разом! А то вони в мене такі...
— Які ж?
— Націоналістичні! — знову втрутився Стоян. — Ідеологічно незрілі, от які!
Вона швидко глянула на мене, і її очі спалахнули, мов дві зорі.
— Це правда?
— Правда... — неохоче відказав я.
На вулиці було завізно. Стоян відпустив її руку, й тепер вона йшла біля мене, і крадькома поглядаючи в її бік, я бачив м’який лагідний профіль, і золоті коси, які струмували на плечі, і її маленьке вушко, де зблискувала сережка з крихітним сяйливим камінцем.
— А хто ж така Леляна? — тихо запитала вона.
— Войовниця з Божого Иру, — відказав я. — їх троє — Росана, Леляна й Світляна. Коли з Отхлані лізе на землю Троянову всяка нечисть, вони прилітають, щоб звоювати її й загнати назад...
— А що таке Ир?..
Я зітхнув.
— Це довго розповідати... Будеш слухать?
Вона знову обпекла мене поглядом, і я одвів очі убік, бо в мене перехопило горло.
— Буду, ще й як!
— З почину світа, — сказав я, — не було ні неба ні землі. А було тілько одне Яйце-Райце! Воно розбилося, й постало море, а на морі зелений явір, а на тому яворі сиділо троє голубів — Сварог, Ярило і Даждьбог, котрий ще зветься Коштруб, а в піснях його прозивають Голубонько-Коштрубонько. Над явором літала біла лебідь, їхня сестра, яка звалася Морана. Стали тії голуби раду радити, як світ сновати. Пірнув у синє море Ярило і дістав синій камінь, з якого утворилося небо. За ним пірнув у море Коштруб і дістав жовтого піску, з якого постала земля, себто цей світ або ще кажуть на нього, білий світ. А тоді пірнув у море Сварог і виніс дорогий перстень, — з того персня утворилися ще два світи — зелений Ир, або Ирій, або ще кажуть на нього Вирій або ж Вирай, і Верхній Світ, про який достеменно ніхто нічого не знає, але відомо, що він існує. Ярило злетів на небо і став сонцем, Сварог злетів у Верхній Світ, а Даждьбог, себто Коштруб, став богом зеленого Иру. А сестра їхня Морана зробилася богинею Отхлані — це така безодня, котра утворилася в землі, коли Даждьбог-Коштруб діставав пісок, щоб створити білий світ...