Юр заплющив очі. Перед ним постало: передпокій, дві невиразні постаті, які мріють немов би в тумані, і ширшим планом — ота дівка на лаві, а коло неї цебер, у якому... Він струснув головою, відганяючи од себе видиво отого сну, й розплющив повіки.
— Хіба вона тільки жінкам оце дання могла передати?
— Відьма, — повчально сказала баба, — коли приходить її остатня година, передає свій дар лише тій жінці, котра одної з нею крови! Як уже немає кому, то може й чоловікові передать, — але тільки тойді, коли він сам при смерті! Се його відрятує, але він зробиться характерником і буде служити Морані!..
— Значить, вона виглядала мене... — поволі почав Юр.
— Отож, для сього й виглядала! — кивнула баба. — Вона чула, що з тобою недобре і хтіла одволати се нещастя... Яким би вмирущим не був чоловік, а як босорканя візьме його за мізинець лівої руки й вишепче дання, — смерть утече од нього в сей же мент!
Юр понурив голову.
— А се правда, — озвавсь він урешті, — що вона вигубила чи не всіх активістів на селі?
— Розказувала вона мені, як се робиться... — зітхнувши, сказала баба. — Треба виліпити з тіста подобу тої людини, котрій хочеш віка збавить... А на той світ, казала вона, біжить чорний дунай, по котрому пливуть душі у мерлецьких човнах! Жива душа туди не може попасти, але відьма знає, як се зробить. Ото вона виходить над чорний дунай і, як закине сюю ляльку в човна, то в сьому світі людина обов’язково умре... вже їй не буде спасіння!
— А ви казали, вона нікому зла не вчинила!..
— Та хіба ж се люде! — вигукнула баба Лепестина. — За комуняку гріха немає, сину... його уб’єш, то ще й сорок гріхів з душі одпуститься! Коли хто рішить комуніста чи комсомольця, то вся Отхлань регочеться і лапи свої потирає — там же нечиста сила з комуністів своїм дітям ляльки робить!
— Ну?! — не повірив Юр.
Баба перехрестилася.
— От тобі хрест, сину! За що купила, за те й продаю... бабуня твоя сама бачила: там, каже, бісенят як мурах... а самі улюблені їхні ляльки — се Лєнін зо Сталіном! Що вже вони з ними там не роблять — і кусають, і щипають, і гризуть... а то зберуться всі разом даяк почнуть ними у худбола гуляти! Гилять уже, гилять... як дране відро, Їй-Богу! А ті двоє, Лєнін і Сталін, плачуть та приказують: «Ой нашо ж ми в комуністи записалися, щоб отеє такеє горе зараз терпіти!» А Карла-Марла, жінка Лєнінова, дивиться на все теє да тілько сльози бородою втирає...
— І все це бабуня розповідала?!
— А ти ж як думав собі! Вона рожденна відьма була і великою силою владіла! От тільки для себе чаклувати заказано їй було...
— Щось вона й мені казала таке! — замислено буркнув Юр.
— Після войни став учащати до неї один чоловік... Але вона все сумлівалася й сумнівалася, чи приймати його... А тоді надумалася да й пішла на третє село — там ворожбит був такий, що геть усе про тебе міг розказати!
— Вургун його прозивали... — крізь зуби сказав Юр.
— Та й прийшла вона до того знахаря, а він похитав головою да й каже: «Сестро моя, сестро! Ото ж твоя й доля, що люде убили...»
ГЛОСАРІЙ.... Київ середини 70-х років.
З першого ж погляду мене вразила його помпезність і цілковита, майже стерильна вихолощеність — це було місто, в якому не зосталося нічого українського; місто, де вулиці були вилизані до найменшої порошини, а через кожних десять кроків попадалися міліціонери з настороженим, агресивним виразом на обличчях; місто, з якого друга хвиля репресій вимела останні окрушини патріотично настроєної інтелігенції. Психологічна атмосфера Києва за тої епохи нагадувала кримінальну зону. Основою людських стосунків у всіх сферах життя виступало насильство: начальство знущалося з підлеглих, у міліції збиткувалися над затриманими, батьки духовно калічили своїх дітей і нав’язували їм оцю ж таки садистську модель стосунків, — і рушієм цього всього було середнє покоління, що виховувалося й зростало за часів сталінізму. Ці люди не знали ніяких методів управління, окрім насильницьких; в них не було жодних ідеалів, окрім радянських, а значить, ніяких ідеалів не було взагалі; вони не вміли відрізнити добро від зла чи, радше, й не підозрювали про можливість такого вибору. Це було покоління фронтовиків, — обвішані орденами й медалями, вони сиділи в директорських кріслах, відділах кадрів, військкоматах, парткомах, райвідділах і, звичайно ж, у найвищих партійних органах. Всяке виробниче або службове питання вони вирішували за допомогою несамовитого істеричного крику — вони рвали на собі одяг, били кулаками по столу й крили нецензурною лайкою всіх, що стояли на нижчих щаблях суспільної драбини. Основними їхніми гаслами були «Сталіна на вас немає» і «ми вас притиснемо до нігтя». Найбільш потворної форми це засилля набрало в письменницьких колах: у всіх журналах і газетах друкувалися переважно твори фронтовиків, увіч бездарні й неграмотно написані, а Спілкою заправляли вчорашні політруки та фронтові комісари. Певна річ, не був тут винятком і Київський державний університет, однак чорна садистська атмосфера, що панувала в стінах цього закладу, підсилювалася додатковими факторами, які робили життя студентської громади справжнісіньким пеклом.