— Нічого, ці слова йому боком вилізуть! — озвалася Попружна.
— Крім того, активно пропагує вірші маловідомого поета Антонича, в якого прослідковуються релігійні й націоналістичні завихрення... Одне слово, фігура дуже оригінальна! Пропонуємо: не атестувати Юра, справу передати на розгляд комсомольського бюро факультету...
Я підняв голову й подивився на дівча, котре виголошувало всю цю бридню. Воно звалося Вірочка, й посмішка в нього була солодка, як мед. Найсмішніше ж було те, що ця юна істота мені трохи й подобалася: карі оченята, розпущені темні коси, класична фігура з пухкими стегнами й довгими ногами... ну, на дідька їй, питається, потрібен був той собачий комсомол?!
— Які ще будуть думки? — діловито поспитала Попружна.
В аудиторії стояла тиша.
— Сміливіше, товариші! — солодко посміхнулася Вірочка. — Ваш однокурсник, такий же комсомолець, як і ви, одірвався від колективу... і наше завдання — повернути його назад! Так що ніхто не повинен залишатися осторонь.
— Кожен з вас повинен внести свою частку в його перевиховання! — підсумувала Попружна. — Дембицький?
Збоку підвівся здоровий, мов дуб, чолов’яга.
— Мені здається, Юр просто не поважає нас! — басом сказав він. — Йому начхати на своїх товаришів, на колектив, на комсомольську організацію... Так не може далі тривати. Гадаю, ми повинні висловити йому недовіру!
— І взагалі, таким не місце в університеті! — дзявкнуло з місця якесь дівча.
Вірочка посміхнулася.
— Добре, добре... — похвалила вона. — А от я хочу спитати таке... скажи нам, будь ласка, — обернулася вона до мене, — з якою метою ти пропагуєш вірші оцього... як там його...
— Антонича! — підказала Попружна.
— От-от, Антонича! Дякую, Валентино Миколаївно... — посміхнулася вона Попружній. І до мене: — От поясни нам, своїм друзям... навіщо ти це робиш?
Я переступив з ноги на ногу.
— Антонич, — урочисто сказав я, — це великий поет! Знайомство з його поезією було для мене відкриттям. Знати творчість Антонича й мовчати про неї — дорівнює злочину. А тому я хочу тільки одного: щоб мою радість і захват од його віршів розділила зі мною якомога більша кількість людей...
— Але хто, хто вам дав право пропагувати його творчість?! — закричала Попружна.
— Право?! — перепитав я.
— Авжеж! — потвердила вона. — В кого ви питалися дозволу на оцю вашу пропаганду?
Я підняв голову.
— Таке право, — гордо сказав я, — мені дало моє власне сумління!
Попружна зробила такий рух горлянкою, наче вдавилася.
— Он як! — зизом глянула на мене Вірочка. — Добре, ще одне запитання... Скажи нам, Юру... на якій політичній платформі ти стоїш?
Я посміхнувся.
— А ти?
— Ми всі стоїмо на марксистсько-ленінських позиціях! — гордо відрубала вона.
— Справді?
— Та ви що, знущаєтеся із нас?! — погрозливо запитала Попружна.
— Та ви самі з себе знущаєтеся! — зневажливо сказав я. — Ну, які з вас ленінці... ви ж навіть не знаєте, як Леніна звали!
— Негайно ж облиште це блазнювання! — закричала Попружна. — Я вас попереджую, чуєте?
— Ну, добре! — глянув я на неї. — От ви нам і скажіть: яке ім’я мав Ленін?
— Володимир Ілліч — ось яке його ім’я! — безапеляційно заявив Дембовський. — Це навіть дурні знають... тільки тобі й досі, мабуть, невідомо!
— Ну? — поспитав я в Попружної.
— Не перетворюйте атестацію на балаган, повторюю ще раз! — поволі сказала вона, і її очі загорілися недобрим жовтим огнем. — Повірте, ви за цим дуже, дуже будете шкодувати...
— Значить, не знаєте... — констатував я. Тоді глянув на Вірочку. — А ти?
— Послухай, — ухопив мене за рукав Дембовський, — може, поговоримо про це після засідання? Як чоловік з чоловіком, га?
Я скинув його руку й насмішкувато подивився на присутніх.
— Ех ви, марксисти! Леніна звали Ніколай... таким був його революційний псевдонім, яким він підписував партійні документи! А Володимиром Іллічем Леніном він став аж після громадянської війни... втямили?
— Та що ви мелете! — розгублено вигукнула Попружна. — Я забороняю вам поширювати ці вигадки, чуєте?!
— Щось забагато ви мені забороняєте! — безцеремонно перебив я її. — А знаєте, чому?
— Ну й чому ж? — єхидно поміхнувшись, запитала Вірочка.
— А тому що ви підмінили марксизм-ленінізм голим адмініструванням! Невже ви думаєте, що Ленін схвалив би оце судилище, яке ви влаштували наді мною? Ленін — це найбільший гуманіст XX сторіччя... якби він зараз устав з мавзолея, то розігнав би ці збори палицею! Ви розбігалися б од нього в усі боки, неначе миші! Ви плакали б і тікали, куди очі дивляться! А тобі, Віро, він закотив би спідницю — і так усипав би, що в тебе оце місце ще й упоперек репнуло б!..