— Не треба... — прошепотіла вона. — Я... знаю! Юру...
— А що?..
— Поцілуй мене, а то я більше не можу... — ледве чутно промовила вона й покірно заплющила очі.
Які гарячі та сухі були її вуста! Як палко й щиро вміла вона цілуватися! Який гіркий і палючий присмак осени витав у берегах, де на тлі сумного краєвиду завмерли дві наші постаті! Леляно, Леляно! Чи пам’ятаєш ти мене, чи згадуєш ти про мене хоча б інколи у своєму житті?
Увечері баба запалила сім воскових свічок і поставила на столі череп’яну миску з молоком.
— Давайте я вам заворожу, діти... Сядьте ось тут рядком!
Ми посідали під образами. Леляна трохи нервувала, і я взяв її за руку.
— Хоч би що ти зараз побачила, сиди і не рухайся! Втямила?
— Угу... — тихенько сказала вона.
— Се проста ворожба! — озвалася баба. — Щоб усе достеменно прознати, треба ворожить на пшениці, а ще ліпше — на житі...
— А чого ж ви так не ворожите?
— Сила вже не та, сину! Там треба дуже великою міццю владіти, бо можеш і життя стерять... Морана одвічає на все, що її спитаєш, — але Морана пантрує, щоб і в Отхлань тебе затягти!
Баба взяла ножа і почала розмішувати молоко, тихо нашіптуючи замовляння. Чутно було, як потріскують ґноти в свічках. Ніж черкав по череп’яному дну, й попервах нічого не видно було, аж зненацька Леляна стисла мою долоню.
— Диви... Юру, диви!
— Цить! — пошепки сказав я. — Коли ворожать, то не можна балакати!
Молоко у мисці взялося тонкою дзеркальною плівкою. Вона стікала з ножа, мов живе срібло, й коли на поверхні стали відбиватися огні свічок і навколишні предмети, баба перестала мішати і схилилася над мискою.
— Ану ж бо глянемо, що воно покаже... — ледве чутно прошепотіла вона.
На дзеркальній поверхні стояв сивий туман. За хвилю по ньому стали зміїтися барвисті геометричні візерунки. Потім вони пропали і з тої мли почали проступати якісь довгі приземкуваті споруди, за якими вгадувався темний сосновий ліс.
— Нічого не розумію!.. — видихнула Леляна.
Видіння пропало, і поверхня знову взялася дзеркальним полиском. Баба взяла ножа й хотіла було ще раз розмішати молоко, аж по дзеркалу пішли дрібні бульки. Вони густішали й густішали, — і враз молоко засичало й стало підніматися шапкою лискучої сяйливої піни.
— Господе... а се що?! — подивовано вигукнула баба.
Піна сичала, немов змія, і врешті з неї почав формуватися гриб, який зростав і роздувався простісінько на очах.
— Ану геть! — скрикнула баба, і, вхопивши ножа, провела ним хрест-нахрест над мискою. — Ти чого се до неї ймешся?! Дівка тобі не мати, не дасть тобі цицьки ссати!
Гриб роздувся, неначе кобра, і став хилитатися туди-сюди, але баба хрестила й хрестила над ним здоровим чорним ножем, і він завмер.
— Згинь, пропади, в огненну Отхлань іди! Од жовтої кості, од чорної крови, од білого тіла, — одкаснися!
Леляна вчепилася в мене обома руками. В якийсь момент я подумав було, що вона закричить і тоді нам усім прийде кінець, але вона, мабуть, так перелякалася, що не змогла вимовити й слова.
— На ній свастя Коштрубове сяє, од лиха, біди та злої нечисти оберігає! Тут тобі не гуляти, жовтої кості не ламати, білого тіла не в’ялити, крови християнської не пити! — Гриб став помалу зменшуватися й осідати у миску, озиваючись глухим невдоволеним клекотом. — Мрець у землі, камінь у воді, місяць у небі! Іди собі на чорний дунай, зла прояво! На кровавий дунай іди, на огненний дунай іди, нечистий духу! Там будеш пити кров із тих, що в камінному лісі виють!
Коли в мисці знову забіліло молоко, баба поклала ножа на стіл і знеможено розіпнула хустку.
— Не знаю, діти, що се за знак! — сказала вона й подивилася на Леляну, котра...
... отямився — й уздрів перед собою дворисько, і горідчик, геть занесений жовтим листом, і далекий осінній круговид, що прозирає крізь голе віття дерев; і дивно-дивно зробилося йому від того, що він сам-самісінький сидить отуто на призьбі, а Леляни чомусь коло нього немає. А, зненацька подумалося йому... вона ж пішла до криниці! — й невимовна світла радість переповнила його істоту, коли він уявив, як зараз у хащах старого садка замріє невисока тендітна постать і на сонці огнистим спалахом засяє золота корона її кіс; але тут же його неначе штовхнули в плече — й він побачив свої руки, в які назавше в’їлося порохове гариво, і грубий солдатський комбінезон, який шурхотів і лопотів на ньому, наче брезент, і запущене обійстя, в якому тхнуло пусткою і смертю; й тоді він збагнув, що все вже минулося й існує лише як спогад, який давно побляк і втратив свої барви й запахи. Це була остатня думка, яка червоною плямою промайнула в...