ГЛОСАРІЙ.... не знаю, чи вціліє цей рукопис до тої пори, коли на світі постане самостійна українська держава. Пишучи ці рядки, я добре усвідомлюю, що моє життя — всього лиш крапля у тому океані, який зветься Україною; і що могла змінити одна-однісінька крапля серед чорного хаосу свавілля, яке чинить партійно-радянська наволоч на нашій землі? Те, що ми робили, було спробою зберегти власну гідність; ми знали, що результат буде нульовий, та все одно робили це, бо не хтіли почувати себе двоногою худобою, котра з радісним ревом крокує під барабани. Звичайно, уся наша діяльність була хибною в самісінькій своїй основі, адже існує тільки один метод боротьби з комуністичним режимом — збройний терор; та ще більшою помилкою було вважати, ніби ідейний вождь нашого руху — націонал-комуніст Іван Дзюба. Навіть зараз я сумніваюся, чого ж більше, шкоди чи користи, принесла Україні його книга «Інтернаціоналізм чи русифікація». Відомо тільки одне: вона призвела до того, що ми почали вважати себе вірними ленінцями, а тодішній режим — засиллям ревізіоністів, яких, однак, треба закликати до громадянського діялоґу. Коли нас брали на розповсюдженні самвидаву, ми встрявали в суперечки зі своїми слідчими й намагалися переконати їх у необхідності широкої публічної дискусії з наболілих проблем; кагебісти радісно кивали головами і час від часу вкидали такі собі невинні запитання, що, на перший погляд, нітрохи не торкалися конспіративних методів нашої роботи. Врешті нам давали підписати протокол, і ми з жахом бачили, що з наших слів ці здорові треновані хлопці, схожі на молодих звірів, зліпили образ ворога, який шляхом розповсюдження наклепницької літератури намагався підірвати політичну та економічну основи радянської влади! Аж тоді хід наших думок трохи мінявся, й ми починали здогадуватися, що ніякого діялоґу з цією фашистською владою не може бути; що комуністи — це не люди, і до них не можуть бути застосовані загальнолюдські норми моралі й права; що їх потрібно розстрілювати, вішати, топити, давити гусеницями танків, рубати на шматки й розкидати по вулицях, — щоб усі бачили, яка страшна й невідворотна кара чекає на кожного, хто носить коло серця цей диявольський квиток!
А символом партійної ідеології для мене був і на все життя залишиться Київський університет. Багацько води втекло відтоді, як я покинув цю одороблувату червону кам ’яницю, а й досі нудить мене від одного тільки спомину про його величезні аудиторії, в яких немов би на віки вічні завис їдкий чад марксизму-ленінізму з його теорією класової боротьби та партійностю літератури; й зараз мені сняться його похмурі темні галереї, де так і жди, що з-за рогу вискочить партійна почвара, озброєна гострою ідеологічною сокирою; і нині бачу я кабінети, в яких, неначе тхори в норах, сидять партійні фюрери зі здоровезними вгодованими рилами і божевільними очима...
Зі Стояном у нас відбулася тільки одна розмова, й говорили ми на сходовій площадці в гуртожитку.
— Я хотів побалакати з тобою ось про що... — сказав він, спершись ліктями на поручні й замислено дивлячись униз.
— Ну? — не втерпів я.
Він випростався й глянув мені просто у вічі.
— Я хочу, щоб ти нарешті облишив Оляну!
— Що?! — перепитав я.
— Те, що чуєш! Послухай, доки буде тривати оця гра з вогнем? Ти що, не бачиш, яка зараз обстановка в місті? У зв’язку з діяльністю Руденка й компанії назріває нова хвиля арештів... ти не розумієш цього, чи як?
— Ну, то й що?
— Навіщо ти втягнув її у розповсюдження самвидаву? Тобі що, не шкода цієї дівчини?!
Я нарешті втямив, що він і не підозрює про зв’язки Леляни з дисидентами, і мені подумалося, що це й на краще.
— Послухай, — сказав я, — кожен сам обирає свій шлях у житті! Вона ж не безмозка лялька, як більшість наших однокурсниць... та врешті, й небезпека не така вже велика!
Очі його зблиснули гнівом.
— Ти слухаєш «Свободу»?
— Ні.
— А дарма! Чумака пам’ятаєш... заступника редактора нашої районки?
— Та й що?
— Вчора повідомляли: помер у табірній лікарні... А за що, питається... за що?!
— За Україну! — твердо сказав я.
— Яку саме Україну?
— Що?
— Чию це Україну? — повторив він. — Чорновола? Чи Мороза? Чи американських спецслужб, які фінансують дисидентів? За чию Вкраїну буде страждати в тюрмі Оляна?
Я вражено підняв голову.
— Вкраїна, — з притиском сказав я, — в нас одна! Й ми всі проти неї — ніщо, розумієш? І наше життя лише тоді матиме цінність, якщо ми віддамо його в боротьбі за визволення України. Симоненко писав: «Я проллюся крапелькою крови на твоє священне знамено», пам’ятаєш? А взагалі, я не розумію... ти що, ума стерявся? Ти що це мелеш?!