— Ордер показуйте! — загорлав я, щосили пручаючись у їхніх руках. — Ви не маєте права... ордер, суки, ордер давайте! Ордер на арешт пред’явіть, кому я сказав!
— Ні, ти послухай тільки! — сказав один кагебіст іншому. — Оце борзота, га? Ордер йому подавай, цьому...
... від того, що хтось його термосував. Повіки були неначе з олива, однак від того, що він їх розплющував, нічого не мінялося: за ними стояв усе той же густий непроглядний морок, який, немов смола, залляв усенький білий світ; однак усупереч цьому він таки приходив до тями, бо чиїсь настирливі руки ввесь час торсали й торсали його за плечі, й урешті свідомість його настільки посвітліла, що він уторопав: хтось трясе його з такою силою, що голова метляється назад і вперед, а зуби клацають, немов би ними вухналі кують. Юру... Юру, вертайся! — гукав над ним якийсь тривожний голос; краєм свідомости проповзла думка, що цей голос йому начебто знайомий і навіть небайдужий, і тоді він став продиратися крізь пітьму, відшукуючи в ній те, що могло б йому підказати, чий же це голос, такий лагідний і м’який, неначе шовк, голос, який звучить у його вухах, наче музика, голос, котрий пробудив у ньому якесь дуже щемке й болісне відчуття, котре зростало і зростало — аж він зненацька втямив, що це гукає на нього Леляна; й тоді свідомість його запручалася з остатніх сил і таки вирвалася з липкої чорної пітьми, яка зв’язала їй крила, і злетіла до світла, яке вдарило її, неначе омах сліпучо-білого полум’я.
Він отямився. Довкруг не було й душі. Стояла ніч, і крізь яворове гілля проблискували зорі. Було дуже зимно. Він зачудовано роззирнувся, намагаючись уторопати, куди ж поділася Леляна. Адже вона була тут... поруч! — із відчаєм подумалося йому. Нарешті у мізках і геть посвітліло, й він збагнув, що прийняв завелику дозу, котра буквально повалила його з ніг, і Леляна йому просто примарилася.
Він спересердя вилаявся і, гупаючи своїми здоровими черевиками, перевальцем почвалав до хати. У світлиці було темно, мов у ямі; запаливши світло, він укинув у грубу кількоро дровиняк, а тоді поставив чайника і втомлено сів коло столу. Мозок його ще й досі не вийшов зі стану заціпеніння, й думки повзли мляво та неохоче, мов сонні мухи. Од комина дедалі дужче тягло духом нагрітої цегли і сухого хатнього пилу, який темнів у кубасі; нарешті в чайнику, вируючи, заклекотів окріп, і він підвівся й, насилу вештаючись по світлиці, знайшов залізну кварту й приніс її до столу. Кожен рух коштував йому таких зусиль, що ліпше було б нічогісінько не робити, а просто сидіти і дивитися в яку-небудь цятку в стіні; але він добре знав, що з цього стану треба доконечне вийти, бо як пробудеш у ньому іще пару годин, — прийде клямка. Наллявши у кварту води, він запарив чай і, коли на поверхні скипіла брунатно-жовта піна, відпив перший ковток. Чай був такий кріпенний, що аж у роті в’язало; він ковтав його через силу й почував, як потроху починає оживати і до нього вертається здатність логічно мислити і навіть робити якісь умовиводи з того, що трапилося з ним за останні дні. Втім, найдужче у той момент його непокоїв біль, який знову озвався попід ребрами і тут же почав навально зростати, кидаючись шаленою пульсацією; а коли терпіти його стало вже й геть незмога, він дістав з кишені грудку липкої темної маси, одірвав од неї кавалок і, повагавшись, укинув до рота. Ефект наступив блискавично: тіло заклякло, а відтак зробилося легке й палюче, немов огонь, контури предметів стали чіткими, гострими й неначе б аж задрижали на гранях, а всеньку його істоту ув однісінький мент пійняло дивовижне почуття відрубности од цього світу — і водночас болюче, діткливе усвідомлення нереальности, ілюзорности речей і явищ, ілюзорности часу, який пронизував його стрімким неперервним потоком, і не в змозі стерпіти цього тривожного й не зовсім зрозумілого стану, він заплющив очі, а далі розплющив їх і заплющив знову, тоскно почуваючи, що все воно вертається назад і тепер від нього вже нікуди не подінешся...
... а коли він черговий раз підняв повіки, то уздрів перед собою просторий кабінет, полірований стіл, за яким сидів кремезний чолов’яга у краватці й костюмі, а праворуч од себе — вікно, в яке струмувало мляве осіннє сонце.
— Паспорт! — коротко звелів чолов’яга.
Він поворухнувся й, сягнувши до кишені, дістав червону книжечку із серпом та молотом на палітурці. Його свідомість знову немов би роздвоїлася, й час побіг у двох напрямках: він добре пам’ятав, що йому вже сорок літ і коло його життя замкнулося, підійшовши до тої межі, за котрою лежить порожнеча, — та водночас було неспростовним фактом і те, що він сидить у цьому кабінеті на Володимирській і вікно тут заґратоване легкою дротяною решіткою.