У вихідні він сів на електричку й поїхав до Києва. Там на околиці ув обшарпаному багатоповерховому будинку мешкав старий поет, з яким він колись познайомився на вокзалі. Вони сиділи у квартирі, де не було нічого, крім стільців і розкладачки, пили дешеве вино і балакали про все на світі. Час від часу старий нахилявся вперед і, дивлячись йому простісінько у вічі, хрипів зірваним дихавчаним голосом: «Ти знаєш, хто це перед тобою сидить?» І врочисто піднявши руку, заплющивши очі від захоплення, сам же ж і відповідав: «Це — великий український поет...» — ну, а далі, звичайно ж, називав своє прізвище. Юр питався, що чутно на білому світі, але поет безнадійно махав рукою: «Клямка, мій друже, клямка... порядні люди сидять у тюрмах, — одна тільки наволоч гуляє на свободі!» Вони випили ще по шклянці, й поет почав читати вірші.
Він сидів, заплющивши очі, й мовчав. Ці неначебто прості рядки були напоєні такою ненавистю, що в нього аж мурашки ходили по спині од захвату.
Він сидів і згадував той кабінет на Володимирській, і заґратоване вікно, в яке ллялося сонячне світло, і насмішкувате обличчя Лимаря, який дивився на нього, мов на комаху, яку можна розчавити в однісінький мент, — а поет хрипів і хрипів, рубаючи долонею повітря: