Він зупинився. У верховіттях дерев свистів і завивав холодний вітер. Ліхтар біля огорожі то загорявся, то погасав. Не знаючи, що робити, він одійшов назад і втомлено сів на дерев’яну лавку. В очах тьмарилося, все тіло били дрібні нервові дрижаки. Позаду була могила, і спалахуючи, ліхтар вихоплював із пітьми високий білий надгробок. Він дістав цигарку і, ховаючись од вітру, обернувся лицем до могили. Коли сірник нарешті загорівся, він припалив цигарку і, піднявши погляд, раптом уздрів надгробний портрет, який видався йому неначебто знайомим. Тієї миті ліхтар знову погас, і темно зробилося, хоч в око стрель. Він дістав сірники і почав черкати по коробці. Вітер був такий, що полум’я гасло, не встигнувши й розгорітися. Він уже махнув було рукою, — аж ліхтар зненацька засвітився знову, заливаючи усе довкруги сліпучо-білим сяєвом, і він побачив, що з портрета на нього дивиться юне лице у вінку з осінніх квітів, й вуста його були червоні мов калина, й очі сяяли, немов дві зорі...
Він закам’янів, усередині аж похололо. Затим він підвівся, хутко переліз огорожу і, нахилившись, почав розглядати фото. Це тривало хвилини зо дві; після цього він переліз назад, сів на лаві й щосили обхопив голову руками, почуваючи, як сіпається все тіло.
Тепер не зоставалося жодного сумніву — це був портрет Леляни.
Враз йому зробилося гаряче, а свідомість немов би розкололася й побігла протилежними напрямками. Значить, вони вбили її, безтямно дивлячись перед собою, думав він. Вони закатували її. Вона їм не скорилася, і за те їй укоротили віка. Задавили десь у табірному карцері та й квит... А потім потайки привезли у це містечко й поховали, щоб замести сліди злочину! Значить, Леляни вже немає...
Зрадник! — застугонів холодний вітер, жбурляючи йому в лице жмут пожовклого листя. Зрадник! — просигналив нічний потяг на залізниці.
Її немає, думав Юр, дедалі дужче стискаючи голову долонями. А я живий. І гуляю на свободі. Тільки навіщо ж мені ця свобода? Якби я розділив її долю, то вона не загинула б. Навіть із-за ґрат я зумів би передати їй звістку, — і може, це утримало б її над прірвою смерти. Але тепер уже пізно...
І його захльоснув такий відчай, що він відчув себе малим і нікчемним, ніби комаха. З останніх сил чіпляючись за життя, він хтів було встати і чимдуж піти геть із цього місця, — та щось наче поклало йому долоню на плече і сказало: куди ж ти підеш? Адже це все. Це — все... розумієш?