Й тоді він мовби повернувся з неба на землю й відчув, що ноги його тяжкі, мов гирі, що в роті запеклася густа солона кров, що в грудях із кожним віддихом хлюпають і харчать відбиті бебехи, — а по тому біль, що ніби вже відступився од нього, раптом повернувся знову й вибухнув із такою силою, що він поточився уперед і вхопився за край стола, не в змозі утриматися на ногах.
— Ну, що, — поспитався він, цідячи слова крізь міцно зціплені зуби, — пора?
Баба підняла голову. Хустка запинала її по самісінькі очі, й верхня половина обличчя тонула в тіні.
— Я нічого не могла вдіяти, сину!.. Я так просила за тебе, так просила... а мені й кажуть: хай іде до тієї, золотокосої, — тільки вона його порятує, як захоче!
— Пізно... — прошепотів Юр. — Дороги розійшлися!..
Баба покинула місити і старанно пообшкрібала тісто з рук.
Затим підійшла до печі й, діставши рогачем горня, хлюпнула у кварту якогось чорного варива.
— Пий! — звеліла вона.
Він узяв обіруч кварту і почав через силу ковтати гірке пійло, від якого у перший момент йому аж язик задуб; одначе за хвилю всеньке тіло струсонув такий могутній нутряний поштовх, що він замалим не впустив кварту на долівку, а по тому кожна його жилка заспівала, забриніла, мов напнута струна, й перед очима забігали барвисті геометричні візерунки, а в вухах залунали голоси якихось незнаних птахів...
... тепла осіння ніч, і вони простували через поле, й золота стерня шурхала й ламалася у них під ногами, а попереду над улоговиною сходив місяць, круглий і червоний, неначе яблуко; Леляна йшла поруч, і йому видно було її лагідний м’який профіль, і пасма золотих кіс, і маленьке вушко із крихітною сережкою; й коли він утямив, що знову бачить її, то відчуття неймовірного щастя захльоснуло його з такою силою, що він аж затремтів.
— Значить, ми ніколи не розлучалися? — не вірячи своїм очам, поспитався він.
— Ніколи, ніколи... — відказала вона, пришвидшуючи крок.
— Значить, це був сон... мара?
— Мара, мара... — відказала вона, пришвидшуючи крок.
— Значить, не було тих бісів із червоними квитками? Й того чорного авта, яке повезло тебе назустріч смерті, не було теж? Й тої сірої кам’яниці, де ти обпекла мене презирством і ненавистю, не було... правда?!
— Не було, не було... — відказала вона, пришвидшуючи й пришвидшуючи крок і не дивлячись у його бік.
Він глибоко відітхнув, почуваючи себе так, наче його душа вирвалася із безодні темних вод на білий світ, і простягнув руку, й хтів було доторкнутися її долоні, щоб відчути кінчиками пальців м’яку гарячу плоть і переконатися в реальності того, що бачать його очі, — але контури її постаті раптом задрижали й почали танути, мов дим, поволі обертаючись у ніщо.
— Леляно! — іще встиг крикнути він...
... мисник біля дверей. Вичовгана лава. Й темна постать за столом, котра сумно хитає головою, дивлячись на нього з-під хустки, яка відкидає тінь на пів її лиця.
— Пий! — сказала вона і знову налляла на дно густого пійла.
Юр підняв кварту й, закинувши голову, став ковтати гірке-гірке вариво, та цього разу воно було червоне, ніби кров, і в очах відразу ж почало ясніти, наче хтось протер ганчіркою запітнілу шибу, а контури предметів стали різкими і немов би задрижали на гранях, і перед ним чітко і ясно постало: піч, із якої ллється повінь сліпучо-білого сяєва. Грубелецькі сволоки під стелею, де звисають пучки пересохлого зілля...
... і дві ляльки з тіста, що сидять на лаві.
Тиша текла й текла, наче пісок; аж під стелею пролунав такий звук, наче луснула напнута струна, — і ляльки стрепенулися й ожили.
І перша лялька поспиталася в другої:
— А ти пам’ятаєш, як ми уперше зустрілися з тобою на цім світі і збагнули, що любили одне одного в минулому житті?
— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.
І перша лялька знову поспиталася в другої:
— А ти пам’ятаєш, як ми ішли вулицею отого заклятого міста і я вперше назвав тебе іменням, яке ти носила ще за тих часів, як і міста цього не було?
— Ні, не пам’ятаю... — сказала друга лялька, не підводячи голови.
І перша лялька востаннє поспиталася в другої: