Я кажу:
— Мені треба тобі дещо сказати.
— Що?
— У тому першому Чикаго, де я прийшов до тями, там, де я знайшов тебе на тій художній інсталяції про мультивсесвіт...
— Що? — усміхається вона. — Ти переспав зі мною?
— Так.
Її усмішка згасає.
Вона мить дивиться на мене, а потім якимось безбарвним голосом питає:
— Навіщо?
— Я не знав, де я, що зі мною відбувається. Всі думали, що я божевільний. Я теж почав був так думати. А потім я знайшов тебе — єдину знайому душу у навіженому світі. Я так хотів, щоб та Даніела була тобою, але це була не ти. Це було неможливо. Так само, як той інший Джейсон не був мною.
— То оце таким способом ти прокладав свій шлях через мультивсесвіт?
— Це було єдиний раз, і я тоді взагалі не розумів, де я, коли це трапилось. Я не міг збагнути, що зі мною, божеволію я, чи що?
— Ну, і як вона? Якою я була?
— Може, ми не буд...
— Я ж розказала тобі.
— Досить справедливо. Це було так само, як коли ти розповідала про повернення додому того іншого Джейсона першого вечора. Наче я був із тобою, ще не знаючи, що я люблю тебе. Наче знову вперше переживав те неймовірне поєднання. Про що ти зараз думаєш?
— Та от думаю, з якою силою на тебе розізлитися.
— А чому ти взагалі повинна на мене злитися?
— То он, значить, який у тебе аргумент? Це не зрада, якщо це — інша версія мене?
— Але ж я вважав, що то оригінал.
Це викликає в неї сміх.
От за що я її люблю — що в таку мить вона сміється.
— Якою вона була?
— Це була ти без мене. Без Чарлі. Вона начебто була подругою Раяна Голдера.
— Замовкни. А я справді була успішним художником?
— Авжеж.
— Тобі сподобалась моя інсталяція?
— Вона була чудова. Ти була на висоті. Хочеш, я тобі розкажу про неї?
— Ще й як хочу.
І я розповідаю їй про той лабіринт із плексигласу, які відчуття виникають, коли ходиш там, усередині. Про надзвичайну образність. Про ефектний дизайн.
У неї горять очі, коли вона про все це слухає.
І тут же їй стає сумно.
— Як ти гадаєш, я була щаслива? — питає вона.
— Тобто?
— Щоб стати такою жінкою, мені довелося багато від чого відмовитися.
— Не знаю. Я пробув із цією жінкою всього сорок вісім годин. Мабуть, так само, як ти, як я, як будь-хто, вона про щось шкодувала. Я думаю, вона іноді прокидалася серед ночі й запитувала себе, чи правильний шлях вона обрала. Боялася, що ні. І намагалась уявити, яким би було її життя зі мною.
— Я теж іноді про таке думаю.
— Я бачив дуже багато твоїх версій. Зі мною. Без мене. Художник. Учитель. Графічний дизайнер. Але все це, зрештою, просто життя. Ми спостерігаємо за ним з боку, як на одну велику історію. Але коли ти в ній — дійова особа, то це всього-на-всього щоденне буття, правда? І може, це саме те, з чим треба змиритись?
Посеред озера вистрибує рибина, і від цього виляску в усі боки по склоподібній водній гладі розходяться ідеальні концентричні хвилі.
— Минулої ночі ти питала, як ми з цим упораємось.
— Якісь геніальні ідеї?
Моє перше бажання — захистити її і не казати про те, що я надумав. Але в нашій сім’ї не прийнято ховатися із секретами. Ми говоримо про все. Навіть про найважче. Це — невід’ємна риса нашої пари.
Отож я розповідаю їй про свою пропозицію, викладену в чаті минулої ночі, і бачу, як по її обличчю пробігають спалахи гніву, жаху, шоку й страху.
Нарешті вона каже:
— Ти хочеш розіграти мене в лотерею? Ніби якийсь чортів кошик із фруктами?
— Даніело...
— Я не хочу, щоб ти геройствував.
— Щоб там не сталося, ти отримаєш мене назад.
— Але це буде якась твоя версія. Ти ж це маєш на увазі, так? А якщо це буде ще один такий придурок, як той, що зруйнував наше життя? А якщо він буде не такий гарний, як ти?
Я дивлюся вбік, кудись на озеро й кліпаю, стримуючи сльози.
Вона питає:
— Навіщо ти жертвуєш собою, щоб зі мною був хтось інший?
— Ми всі мусимо пожертвувати собою, Даніело. Це єдиний вихід для тебе й Чарлі. Будь ласка. Просто дозволь мені зробити так, щоб твоє життя в Чикаго знову було безпечним.
Коли ми повертаємося в будинок, Чарлі стоїть біля плити й перевертає млинці.
— Пахне дивовижно! — кажу я.
Він питає:
— Зробиш оту фруктову штуку?
— Залюбки.
За секунду знаходжу дощечку й ніж.
Я стою біля сина, чищу яблука, ріжу їх кубиками й укидаю в каструлю, де вже кипить кленовий сироп.
У вікна видно, як сонце піднімається все вище й заливає світлом увесь ліс.
Ми разом снідаємо, невимушено балакаємо, і часом навіть здається, що все просто чудово, і думка про те, що це, мабуть, останній з ними сніданок, не свердлить мені мозок.