Розділ сьомий
Із голої лампочки в стелі на крихітну камеру падає нічим не приглушене мерехтливе світло. Я прив’язаний пасками до ліжка зі сталевою рамою, щиколотки й зап’ястя зв’язані докупи, ще й прикріплені муфтованими карабінами до кілець у бетонній стіні.
У дверях клацають три замки, але мене так накачали заспокійливим, що я навіть не сіпаюсь.
Вони розчиняються.
Лейтон у смокінгу.
Окуляри в дротяній оправі.
Коли він підходить ближче, мене обдає пахощами одеколону, а в його подиху я вловлюю запах спиртного. Шампанське? Цікаво, звідки це він явився? Вечірка? Презентація? На атласній вилозі його піджака й досі приколота рожева стрічка.
Лейтон усідається на краєчок тонкого матраца.
Він дуже серйозний.
І надзвичайно сумний.
— Я не сумніваюсь, що ти багато чого хочеш сказати, Джейсоне, та я сподіваюся, що ти дозволиш почати мені. У тому, що сталося, найбільша провина моя. Ти повернувся, а ми виявилися не готові до того, що ти... що тобі буде настільки погано. Ми підвели тебе, і мені дуже шкода. Не знаю, що ще сказати. Я просто... я ненавиджу все, що сталося. Твоє повернення мусило стати тріумфом.
Навіть крізь важкий дурман заспокійливого мене трясе від горя.
Від гніву.
— Чоловік, який прийшов на квартиру до Даніели, — це ти його послав по мене? — питаю.
— Ти не залишив мені вибору. Сама можливість того, що ти розповів їй про це місце...
— Це ти наказав йому вбити її?
— Джейсоне...
— Це ти?
Він не відповідає, але це і є відповідь.
Я дивлюся Дейтонові в очі і все, про що здатен думати, — здерти цю мармизу з його черепа.
— Ти, мерзотний...
Мені перехоплює горло.
Я ридаю.
У мене з-перед очей не сходить гола ступня Даніели, по якій тече кров.
— Мені так шкода, брате, — Дейтон нахиляється, хоче взяти мене за руку, і в мене плече мало не вискакує із суглоба, коли я намагаюся відсунутись від нього якнайдалі.
— Не торкайся до мене!
— Ти пробув у цій камері майже двадцять чотири години. Мені не завдає втіхи зв’язувати тебе й колоти заспокійливе, але поки ти несеш загрозу для себе та інших, ситуація не може змінитися. Тобі треба щось поїсти й випити. Ти зробиш це?
Я втуплююсь у тріщину в стіні.
Я уявляю, як головою Лейтона я пробиваю ще одну.
Гачу нею об бетон знову, і знову, і знову, і знову, поки від неї залишиться сама тільки червона каша.
— Джейсоне, або ти дозволяєш, щоб тебе погодували, або я вставлю зонд тобі в шлунок.
Я хочу йому сказати, що вб’ю його. Його й усіх інших у цій лабораторії. Я відчуваю, як ці слова вже зриваються з мого язика, але голос розуму перемагає — я повністю в руках цієї людини.
— Я знаю, те, що ти бачив у тій квартирі, було жахливе, я дуже жалкую про це. Я б хотів, щоб цього ніколи не траплялося, але часом ситуація заходить надто далеко... Послухай, я хочу, щоб ти знав, що мені дуже, дуже прикро, що все це відбулося на твоїх очах.
Лейтон підводиться, іде до дверей, відчиняє їх.
Стоячи на порозі, він обертається до мене. Його обличчя наполовину освітлене, наполовину в темряві.
Він каже:
— Може, ти не хочеш зараз про це слухати, але без тебе цього місця не було б. Нікого з нас тут би не було, якби не твоя робота, твій геній. Я нікому не дозволю про це забути. Особливо тобі.
Я заспокоююсь.
Я вдаю, що заспокоююсь.
Бо лежачи зв’язаним у цій комірчині, я ніякого чорта не доб’юся.
З ліжка, прямо в камеру спостереження, встановлену над дверима, кажу, щоб прийшов Лейтон.
Через п’ять хвилин він уже розв’язує мої пута й каже:
— Мабуть, я такий же щасливий, як і ти, що можу визволити тебе із цих штук.
Він подає мені руку.
Мої зап’ястя стерті в кров шкіряними пасками.
У роті пересохло.
Я вмираю від спраги.
Він питає:
— То як, тобі краще?
Мені раптом спливає на думку, що мій перший намір, коли я тут прийшов до тями, був правильний. Бути тим, за кого мене вважають. Єдиний спосіб вибратись із цієї халепи — напирати на провали в пам’яті й порушення самоідентифікації. От хай вони самі й заповнюють прогалини. Бо якщо я не той, за кого вони мене вважають, то навіщо я їм тоді здався.
Тоді я зроду не вийду живим із цієї лабораторії.
Я кажу йому:
— Я злякався. Тому й тікав.
— Я тебе чудово розумію.
— Мені шкода, що я завдав тобі стільки прикрощів, але ж і ти мусиш мене зрозуміти — я кінців ніяк не зведу. На місці останніх десяти років тільки зяюча діра.