Моєю метою у роботі з крихітним кубиком було створити середовище, захищене від спостереження і зовнішніх впливів так, щоб макроскопічний об’єкт — диск із нітриду алюмінію завдовжки 40 мкм, який складався приблизно з трильйона атомів — міг безперешкодно існувати в такому невизначеному «котячому» стані й не декогерував унаслідок взаємодії з його навколишнім середовищем.
Цю проблему я так і не вирішив, поки в мене було фінансування, але якась моя версія, очевидно, це таки зробила. А потім масштабував саму ідею до незбагненного рівня. Бо якщо те, що каже Лейтон, правда, то цей куб робить щось таке, що, наскільки мені як фізику відомо, неможливе.
Мені соромно, наче я програв перегони кращому супернику. Цей куб зробила людина дуже гострого розуму.
Якийсь розумніший, кращий я.
Я дивлюсь на Лейтона.
— Воно працює?
— Судячи з того, що ти стоїш тут поряд зі мною, можна припустити, що таки працює, — відповідає він.
— Я не розумію. Якщо ти хочеш помістити частку в квантовий стан у лабораторії, ти створюєш деприваційну камеру. Видаляєш усе світло, викачуєш усе повітря, опускаєш температуру до якихось крихт вище абсолютного нуля. Це може вбити людину. І що більший масштаб, то крихкішим усе стає. Ми хоч і під землею, проте будь-які частинки — нейтрино, космічні промені — проникають у цей куб і можуть порушувати квантовий стан. По-моєму, задачу вирішити неможливо.
— Не знаю, що тобі й сказати... Ти її вирішив.
— Як?
Лейтон усміхається.
— Послухай, коли ти мені це пояснював, мені все було зрозуміло, але повторити я це не зможу. Тобі треба почитати свої записи. Єдине, що я можу тобі точно сказати, це те, що цей куб створює і підтримує середовище, в якому звичайнісінькі предмети можуть існувати у квантовій суперпозиції.
— І ми теж?
— І ми теж.
Гаразд.
Хоча весь мій досвід переконує мене, що це неможливо, я, мабуть, якимось чином спромігся створити сприятливе квантове середовище на макрорівні, можливо, використавши магнітне поле, щоб приєднати об’єкти всередині до квантової системи на атомарному рівні.
А як же пасажир усередині куба?
Пасажири — це ще й спостерігачі.
Ми живемо в стані декогеренції, в одній реальності, бо ми постійно спостерігаємо за своїм середовищем і викликаємо колапс власної хвильової функції.
Тут мусить бути задіяне ще щось.
— Ходімо, — каже Лейтон. — Я хочу тобі дещо показати.
Він веде мене до вікон у стіні ангара навпроти дверей куба.
Просканувавши картку біля ще одних зачинених дверей, він заводить мене до кімнати, яка нагадує комп’ютерний центр, або центр управління.
Зараз працює тільки одне робоче місце, де, задерши ноги на стіл, сидить жінка. На голові в неї навушники, тому вона не помічає, як ми заходимо.
— На цій станції завжди є люди — двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Ми всі тут сидимо по черзі, чекаючи, поки хтось повернеться.
Лейтон ковзає за комп’ютерний термінал, вводить купу паролів, розгортає папки й занурюється глибше й глибше у вкладені паки, аж поки не знаходить те, що шукає.
Він відкриває відеофайл.
Це — HD-відео, зняте камерою, націленою на двері куба, очевидно, встановленою прямо над цими вікнами в центрі управління.
У нижній частині екрана видно мітку таймера: дія відбувається чотирнадцять місяців тому. Годинник показує час аж до сотої долі секунди.
У кадрі з’являється чоловік, підходить до куба.
На спині в нього рюкзак, надітий поверх обтічного скафандра, шолом від якого він несе під лівою рукою.
Ось він біля дверей, натискає на ручку, відчиняє їх. Перш ніж увійти досередини, він повертається через плече, дивиться прямо в камеру.
Це я.
Я махаю рукою, заходжу в куб, зачиняюсь ізсередини.
Лейтон перемотує відео вперед.
На екрані спливає п’ятдесят хвилин, куб стоїть непорушно.
Він знову уповільнює відео, коли в кадрі з’являється ще хтось.
Жінка з довгим каштановим волоссям підходить до куба, відчиняє двері.
Тепер подача відео відбувається з екшн-відеокамери «GoPro», закріпленої на голові жінки.
Зйомка ведеться ізсередини куба, видно, як світло падає на голі стіни й підлогу, відбиваючись від нерівної металевої поверхні.
— Фуррр, — каже Лейтон. — І тебе немає. Аж до... — Він відкриває наступний файл. — Три з половиною дні тому.
Я дивлюся на те, як я вибираюся з куба і падаю на підлогу, наче мене хто виштовхав звідти.