Минає якийсь час, і ось я бачу, як з’являється евакуаційна команда в захисних костюмах і вкладає мене на каталку.
Не можу позбутися відчуття абсолютного сюрреалізму, передивляючись зафіксований момент перетворення нічного жахіття на моє нове життя.
Мої перші секунди в цьому «дивному, новому» навіженому світі.
Одне зі спальних приміщень на підрівні один приготоване для мене. Це облагороджений варіант попередньої камери.
Розкішне ліжко.
Велика ванна.
На столі — ваза зі свіжими квітами, які запахтили всю кімнату.
Лейтон каже:
— Я думаю, тут тобі буде зручніше. Хочу просто сказати: будь ласка, не намагайся накласти на себе руки, бо ми всі напоготові. Вмить у ці двері зайдуть люди й зупинять тебе. І тоді тобі доведеться жити в гамівній сорочці в отій гидкій камері внизу. Якщо відчуєш наближення нападу розпачу, просто підніми слухавку й скажи тому, хто там буде, щоб покликали мене. Не страждай мовчки.
Він торкається ноутбука на столі.
— Сюди завантажили весь твій доробок за останні п’ятнадцять років. Навіть дослідження, які ти проводив до «Лабораторій швидкості». Пароля немає. Користуйся вільно. Може, це якось розворушить твою пам’ять.
Він іде до дверей, озирається, каже:
— До речі, ці двері будуть зачинені, — він посміхається. — Але тільки задля твоєї безпеки.
Я сиджу на ліжку з ноутбуком, намагаючись якось розібратися з цією величезною купою інформації, запханою в десятки тисяч папок.
Все згруповано по роках і починається ще до того, як я виграв Павію, ще з аспірантури, коли почали прокльовуватися перші паростки моїх життєвих амбіцій.
У ранніх папках — знайома мені інформація: чернетки статті, яка стала моєю першою опублікованою роботою, виписки зі статей за спорідненими темами, усе, чим я займався в той час у лабораторії Чиказького університету, а також конструкція того першого крихітного куба.
Результати експериментів у чистій кімнаті ретельно впорядковані.
Я переглядаю файли на ноутбуці, поки в мене не починає двоїтися в очах. Та навіть це мене не зупиняє. Я жену себе вперед, спостерігаючи, як просувається моя робота з того місця, де я зупинився у моїй версії мого життя.
Наче ти все про себе забув, а тепер читаєш власну біографію.
Я працював щодня.
Мої записи стали кращими, глибшими, точнішими.
Але я марно старався намацати спосіб створити суперпозицію свого макроскопічного диска. У моїх записах бринять зневіра й розпач.
У мене злипаються очі.
Вимикаю лампу на приліжковому столику, накриваюся ковдрами.
Суцільна темрява.
Єдине джерело світла в кімнаті — зелена точка світла високо на стіні, спрямована на моє ліжко.
Це відеокамера нічного бачення.
Хтось стежить за кожним моїм рухом, ловить кожен мій подих.
Я заплющую очі, намагаюсь не звертати уваги.
Але я знову бачу те, що переслідує мене щоразу, коли я заплющую очі: кров тече по її щиколотці, по її голій ступні.
Чорний отвір між її очима.
Так легко зламатися.
Розлетітися на друзки.
У темряві я доторкаюся до шматочка нитки на підмізинному пальці й нагадую собі, що моє інше життя реальне, що воно й досі десь є.
Наче стоїш на пляжі, а хвиля висмоктує пісок між ногами й тягне назад у море. І я відчуваю, як мій рідний світ і реальність, яка підтримує його, пливуть геть з-під ніг.
Цікаво, якщо я не буду їй опиратися, то чи подужає ця реальність вхопити й поглинути мене?
Я прокидаюся від грюкоту.
Хтось стукає в мої двері.
Я засвічую лампу, вибираюся з ліжка, дезорієнтований, не розуміючи, скільки проспав.
Стукають сильніше.
Відгукуюсь:
— Я йду.
Намагаюся відчинити двері, але вони замкнені зовні.
Я чую, як клацає замок.
Двері відчиняються.
Не відразу згадую, коли й де бачив цю жінку в чорній строгій сукні, яка стоїть у коридорі, тримаючи дві чашки кави й записник під рукою. Потім згадую — тут. Вона вела, чи намагалася вести той чудернацький дебрифінг уночі, коли я очутився під кубом.
— Джейсоне, привіт. Аманда Лукас.
— Авжеж, так.
— Вибачте, я не хотіла вриватися.
— Нічого, все гаразд.
— У вас знайдеться трохи часу поговорити зі мною?
— Гм, звісно.
Я впускаю її і зачиняю двері.
Висуваю для неї стілець з-за столу.
Вона тримає пластянку.
— Я принесла вам кави, якщо вас це цікавить.
— Будь ласка, — кажу я, беручи пластянку. — Дякую.
Я сідаю на край ліжка.