Кава зігріває мені руки.
Вона каже:
— У них була якась шоколадно-горіхова дурня, але ж ви любите просту чорну каву, правда ж?
Я роблю ковток.
— Так, це чудово.
Вона сьорбає свою каву, каже:
— Отже, вам, мабуть, усе це здається дивним?
— Можна й так сказати.
— Лейтон казав, що попередив вас про мій прихід і бесіду.
— Так, попередив.
— Чудово. Я — психіатр у цій лабораторії. Працюю тут уже майже дев’ять років. У мене є необхідні сертифікати й усе таке. Мала приватну практику, перш ніж прийшла працювати до «Лабораторій швидкості». Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам кілька питань?
— Слухаю.
— Ви сказали Лейтону... — вона розгортає свій записник. — Цитую. «На місці останніх десяти років просто якась зяюча діра». Це точно?
— Так.
Вона щось строчить олівцем на сторінці.
— Джейсоне, чи не доводилося вам нещодавно пережити чи побачити якусь загрозливу для життя подію, яка викликала у вас сильний страх, безпорадність чи жах?
— Я бачив, як прямо в мене на очах пострілом у голову вбили Даніелу Варгас.
— Що ви таке говорите?
— Ваші люди вбили мою... цю жінку, з якою я був. Якраз перед тим, як мене притягли сюди. — Аманда щиро приголомшена. — Чекайте, ви що, цього не знали?
Вона робить ковтальний рух, відновлюючи самовладання.
— Це, мабуть, було жахливо, Джейсоне, — вона каже це так, ніби не вірить мені.
— Ви вважаєте, що я це вигадую?
— Мені цікаво, чи пам’ятаєте ви щось про те, що відбувалося в самому кубі, або про те, де ви були ці чотирнадцять місяців?
— Так, як я вже й казав, я нічого про це не пам’ятаю.
Вона ще щось записує, каже:
— Цікаво, може, ви цього й не пам’ятаєте... але під час того дуже короткого дебрифінгу ви сказали, що останнє, про що ви пам’ятаєте, це те, що ви були в барі на Логан-сквер.
— Я не пам’ятаю, щоб я таке казав, я тоді був сам не свій.
— Звісно. Отже, ніяких спогадів про куб. Добре. Ще кілька питань для відповідей «так-ні». Проблеми зі сном?
— Ні.
— Підвищена дратівливість чи гнів?
— Не зовсім.
— Проблеми з концентрацією?
— Не думаю.
— У вас є відчуття, що за вами стежать?
— Так.
— Гаразд. Ви не помічали, що у вас перебільшена стартова реакція?
— Я... не впевнений.
— Іноді надзвичайна стресова ситуація може викликати так звану психогенну амнезію, тобто порушення пам’яті за відсутності структурного ушкодження мозку. У мене таке відчуття, що після сьогоднішнього МРТ структурне ушкодження мозку ми зможемо відкинути. Тобто, це означає, що ваші спогади за останні чотирнадцять місяців усе ще там. Вони просто глибоко заховані у вашій пам’яті. І моя робота полягатиме в тому, щоб допомогти вам їх відновити.
Я сьорбаю каву.
— Як саме?
— Існує багато варіантів лікування, які ми можемо використати. Психотерапія, когнітивна терапія, креативна терапія. Навіть клінічний гіпноз. Я просто хочу, щоб ви знали, що для мене найважливіше допомогти вам упоратись із цим.
Аманда дивиться мені в очі з несподіваною бентежною пильністю, розглядаючи їх так, наче на моїй рогівці записані всі таємниці людського буття.
— Ви й справді не знаєте мене?
— Ні.
Вона підводиться зі стільця, збирає свої речі.
— Скоро прийде Лейтон і проведе вас на МРТ. Я просто хочу допомогти вам, Джейсоне, наскільки зможу. Якщо ви не пам’ятаєте мене, що ж, нехай. Просто знайте, що я ваш друг. Тут усі — ваші друзі. Ми тут, щоб допомогти вам. Ми всі сприймаємо це, як само собою зрозуміле, що ви про це знаєте, тож, будь ласка, почуйте мене: ми всі в захваті від вас і вашого розуму, і від цієї штуки, яку ви створили.
Біля дверей вона зупиняється, повертається до мене:
— Нагадайте, будь ласка, ім’я тієї жінки. Яку, як вам здається, ви бачили вбитою.
— Мені не здається, що я бачив. Я бачив. А її ім’я Даніела Варгас.
Решту ранку я провів за столом, снідаючи й переглядаючи файли, наче якусь хроніку наукових досягнень, про які я нічого не пам’ятаю.
Незважаючи на мої теперішні обставини, це так хвилююче, читати свої записи, спостерігати, як вони невпинно наближаються до мого прориву з мініатюрним кубом.
Рішення створити суперпозицію мого диска?
Надпровідні кубіти, інтегровані з масивом резонаторів, здатних реєструвати одночасні стани, як вібрації. На слух — щось абсолютно незбагненне й нудне, а насправді — революція.
Вона виграла мені Павію.
І, очевидно, загнала мене сюди.
Десять років тому, в мій перший робочий день у «Лабораторіях швидкості», я написав інтригуючу програмну заяву-звернення до всієї команди, фактично спрямовуючи їх на прискорений розвиток концепцій квантової механіки та мультивсесвіту.