Особливо впав мені в око розділ, присвячений мірності.
Я писав...
Ми сприймаємо наше середовище в трьох вимірах, але фактично ми не живемо в 3-D світі. 3-D статичний. Знімок. Щоб почати описувати природу нашого буття, нам доведеться додати четвертий вимір.
4-D тесеракт (або гіперкуб) не додає ще один просторовий вимір. Він додає часовий вимір.
Він додає час — потік 3-D кубів, відображаючи простір у процесі його руху вздовж «стріли часу».
Найкращу ілюстрацію цього ми отримаємо, якщо поглянемо на зорі в нічному небі, блиск яких доходить до наших очей п’ятдесят світлових років. Або п’ятсот. Або п’ять мільярдів. Ми не просто дивимося в простір, ми дивимося крізь час в минуле.
Наш шлях через 4-D просторово-часовий континуум є нашою світовою лінією (реальністю), яка починається з нашого народження і закінчується нашою смертю. Чотири координати (х, у, z, і t [час]) визначають положення точки в тесеракті.
І ми думаємо, що там вона й залишається. Але це справедливо тільки тоді, якщо неминучим є будь-який результат, якщо свобода волі — це ілюзія, і наша світова лінія єдина.
А що, як наша світова лінія, це тільки одна із безкінечної кількості світових ліній, одні з яких тільки трохи відрізняються від звичного нам життя, а інші набагато більше?
Багатосвітова інтерпретація квантової механіки стверджує, що існують усі можливі реальності. Що все те, що може відбутися, відбувається. Усе, що могло статися в нашому минулому, сталося, тільки в іншому всесвіті.
А якщо це так і є?
А може, ми живемо в п’ятивимірному ймовірнісному просторі?
А що, як насправді ми живемо в мультивсесвіті, а наш мозок еволюціонував таким чином, що наділив нас своєрідною системою обмеження доступу, огорожею, яка й обмежує до одного всесвіту все, що ми сприймаємо? Одна світова лінія. Одна, яку ми вибрали, секунда в секунду. І в цьому є сенс, якщо задуматись. Інакше нам би довелося одночасно розбиратися з усіма можливими реальностями.
Отже, як нам дістатися до цього 5-D ймовірнісного простору?
І якщо нам це вдасться, то куди це нас заведе?
Під вечір нарешті приходить Лейтон.
Цього разу ми йдемо сходами, але замість іти далі вниз до ізолятора, ми виходимо на підрівень два.
— План трохи міняється, — пояснює він.
— МРТ не буде?
— Поки що ні.
Він заводить мене до кімнати, в якій я вже був — конференц-зала, де Аманда Лукас намагалась провести дебрифінг, коли я прокинувся під кубом.
Світло приглушене.
— Що відбувається? — питаю.
— Сідай, Джейсоне.
— Я не розу...
— Сідай.
Я беру стілець.
Лейтон влаштовується напроти мене.
— Я чув, що ти проглядав свої старі файли.
Я киваю.
— Нічого не дзенькнуло?
— Нічого такого.
— Це дуже погано. Я сподівався, що подорож закапелками пам’яті що-небудь висвітлить.
Він випрямляється.
Стілець під ним скрипить.
Така тиша, що мені чутно, як наді мною гудуть лампи.
Він спостерігає за мною через стіл.
Щось не так.
Погано.
Лейтон каже:
— Мій батько заснував «Швидкість» сорок п’ять років тому. У часи мого старого все було інакше. Ми будували реактивні двигуни й турбовентилятори, і нас більше турбувало виконання великих державних і корпоративних контрактів, ніж проведення передових наукових досліджень. Тепер нас залишилось тільки двадцять троє, але одна річ не змінилась.
— Ця компанія завжди була однією сім’єю, і джерелом нашої життєвої сили є повна, абсолютна довіра.
Він відвертається і киває комусь.
Спалахує яскраве світло.
За огорожею з димчастого скла мені видно невелику глядацьку аудиторію. Як і того разу, в ній зібралося п’ятнадцять чи двадцять чоловік.
Правда, ніхто не стоїть і не аплодує.
Ніхто не усміхається.
Вони всі дивляться на мене.
Суворо.
Напружено.
Я відчуваю, що на моєму горизонті замаячили перші ознаки паніки.