— Вони прийдуть по тебе з хвилини на хвилину.
— А чому ти...
— Бо я не підписувалась на це лайно. На те, що вони зробили з Даніелою. З Голдером. На те, що вони збираються зробити з тобою. Вони переступили межу, яку не можна переступати. Ні заради науки. Ні заради чого б то не було.
— Ти можеш вивести мене з цієї лабораторії?
— Ні, та тобі це й не допоможе, бо твоє обличчя — в усіх новинах.
— Про що ти? Чому я в новинах?
— Тебе шукає поліція. Вони думають, що це ти вбив Даніелу.
— Твої люди мене підставили?
— Мені дуже шкода. Послухай, я не можу вивести тебе з лабораторії, але я можу провести тебе в ангар.
— Ти знаєш, як працює куб?
Я відчуваю, що вона пильно дивиться на мене, хоч я її і не бачу.
— Поняття не маю. Але це твій єдиний вихід.
— Наскільки я чув, зайти в цю штуку — все одно, що вистрибнути з літака, не знаючи, чи розкриється твій парашут.
— Якщо літак все одно впаде, то яка різниця?
— А що з камерою?
— Із отією? Я її вимкнула.
Я чую, як Аманда рушає до дверей.
З’являється вертикальна лінія світла, розширюється.
Коли двері камери розчиняються навстіж, я бачу рюкзак на її плечах. Вийшовши в коридор, вона поправляє свою червону спідницю-олівець, і озирається на мене.
— Ти йдеш?
Я підводжуся, спираючись на раму ліжка.
Я, мабуть, просидів у темряві кілька годин, бо світло в коридорі просто нестерпне. Від несподіваного блиску печуть очі.
На якусь хвилю ми полишені самі на себе.
Аманда вже прямує до броньованих дверей у дальньому кінці.
— Ходімо! — шепоче.
Я тихо йду слідом. Над головою миготять панелі флуоресцентного освітлення.
Коридор німує, чути тільки відлуння наших кроків.
Коли я підходжу до сенсорного екрана, Аманда вже тримає свою картку-ключ під сканером.
— А в центрі управління нікого не буде? — питаю. — Я думав, там завжди хтось чергує...
— Сьогодні моя черга. Я тебе сховаю.
— Вони довідаються, що ти мені допомогла.
— Поки вони це зрозуміють, мене вже тут не буде. Комп’ютеризований жіночий голос говорить:
— Ім’я, будь ласка.
— Аманда Лукас.
— Пароль.
— Два-два-три-сім.
— Доступ заборонено.
— От чорт!
— Що сталось?
— Хтось, мабуть, побачив нас у камеру в коридорі й заблокував мій пропуск. Лейтон знатиме вже за кілька секунд.
— Спробуй ще раз.
Вона знову сканує свою картку.
— Ім’я, будь ласка.
— Аманда Лукас.
— Пароль.
Цього разу вона говорить повільно, ретельно вимовляючи слова:
— Два-два-три-сім.
— Доступ заборонено.
— Трясця твоїй матері!
Двері в іншому кінці коридору відчиняються.
Коли з’являються люди Лейтона, обличчя Аманди полотніє від жаху, а в мене на піднебінні відчувається різкий металевий присмак.
Я питаю:
— Працівники самі собі створюють паролі, чи їх призначають?
— Ми самі придумуємо.
— Дай мені твою картку.
— Навіщо?
— Бо, може, ніхто не додумався заблокувати мій пароль.
Поки вона мені її передає, у тих же дверях з’являється Лейтон.
Він вигукує моє ім’я.
Я озираюсь, Лейтон і його люди біжать до нас коридором.
Я сканую картку.
— Ім’я, будь ласка.
— Джейсон Дессен.
— Пароль.
Авжеж, це саме я.
Місяць і рік мого народження задом наперед.
— Три-сім-два-один.
— Розпізнавання голосу підтверджено. Ласкаво просимо, докторе Дессен.
Сирена вдаряє по нервах.
Двері починають поволі відчинятися. Я безпорадно дивлюсь на те, як ці люди наближаються до нас — червонопикі, грають м’язами.
За чотири-п’ять секунд од нас.
Щойно броньовані двері розсуваються на достатню ширину, Аманда протискається туди.
Я забігаю за нею в ангар, мчу по гладкій бетонній підлозі до куба.
У центрі управління порожньо, світло б’є десь згори, і я із жахом усвідомлюю, що далі тікати нікуди.
Ми добігаємо до куба, Аманда кричить:
— Нам доведеться сховатися всередині!
Я повертаюся, бачу, що перший чоловік вривається у відчинені броньовані двері, тримаючи у правиці пістолет чи електрошокер. По його пиці розмазана кров, мабуть, Раянова. Він зафіксовує на мені погляд, піднімає зброю, але я встигаю забігти за ріг куба.
Аманда штовхає двері, і коли в ангарі вмикається тривога, вона зникає всередині.
Я кидаюся за нею, мало не наступаючи їй на п’яти. Стрибаю через поріг прямо в куб.