Вона відштовхує мене з дороги, впирається плечем У Двері.
Я чую голоси й кроки, що наближаються.
Аманда старається щосили, і я теж з розгону навалююся на двері разом із нею.
Вони, мабуть, важать цілу тону.
Нарешті двері починають рухатися в протилежному напрямку.
На дверній рамі з’являються чиїсь пальці, але інерція працює на нашу користь.
Двері з грюкотом зачиняються, масивний засув стає на своє місце.
Тиша.
І непроникна пітьма. Темрява така глибока й суцільна, що голова йде обертом.
Я добираюся до найближчої стіни, кладу руки на метал, просто, щоб спертись на щось тверде, і намагаюсь усвідомити те, що я і справді перебуваю всередині цієї штуки.
— Вони зможуть прорватись у двері?
— Не думаю. Двері мають блокуватися на десять хвилин. Схоже на якийсь вбудований захист.
— Захист від чого?
— Хтозна. За тобою ж гналися? Ти насилу вискочив із халепи. Це ж ти його побудував. Здається, він таки працює.
Я чую, як у темряві щось шарудить.
Умикається ліхтар Колемана із живленням від батарейок, освітлюючи внутрішню частину куба блакитнуватим світлом.
Так дивно, страшно, але ж і дух захоплює від того, що я нарешті опинився тут, серед цих товстелезних, майже непорушних мурів.
Перше, що я бачу при світлі — чотири пальці, відрізані на рівні другої фаланги.
Аманда стоїть на колінах над відкритим рюкзаком, запустивши туди руку по плече. Зважаючи на те, що прямо перед нею на друзки розбилося все її життя, викликає подив її стриманість і впевненість людини, яка чітко контролює ситуацію.
Вона витягає невелику шкіряну сумку.
У ній повно шприців, голок і крихітних ампул з якоюсь прозорою рідиною, яка, мабуть, і є тією Раяновою «сполукою».
Я кажу:
— Отже, ти зі мною?
— А в мене є вибір? Вийти звідси й пояснити Лейтону, як я зрадила його й усе, над чим ми працювали?
— Я жодного поняття не маю, як працює цей ящик.
— Я теж, тож, здається, попереду на нас чекають веселі часи. — Вона дивиться на свій годинник. — Коли двері зачинилися, я увімкнула таймер. — Вони увірвуться сюди через вісім хвилин, п’ятдесят шість секунд. Якби не брак часу, можна було б просто випити одну із цих ампул, або вколоти внутрішньом’язово, але зараз мусимо знайти вену. Доводилось робити собі внутрішньовенну ін’єкцію?
— Ні.
— Закасай рукав.
Вона зав’язує гумовий джгут над моїм ліктем, бере мою руку й підносить її до світла лампи.
— Бачиш оцю вену, перед ліктьовим суглобом? Це твоя ліктьова вена. Сюди й треба колоти.
— А ти хіба не можеш це зробити?
— Ти впораєшся.
Вона подає мені пакет із дезінфікуючими серветками.
Я розриваю пакет, дістаю серветку й витираю велику ділянку шкіри.
Тепер вона дає мені шприц на три кубики, дві голки й одну ампулу.
— Це — фільтрувальна голка, — каже вона, торкаючись однієї з них. — Нею треба висмоктувати рідину з ампули, щоб не захопити осколок скла. Потім встановлюєш другу голку й робиш ін’єкцію. Ясно?
— Та наче.
Я вставляю в шприц фільтрувальну голку, знімаю кришку, потім відломлюю шийку скляної ампули.
— Все до дна? — питаю.
Вона зав’язує гумовий джгут на своїй руці, протирає шкіру.
— Ага.
Я обережно всмоктую вміст ампули в шприц і міняю голки.
— Обов’язково постукай по шприцу й видави через голку трохи рідини. Ти ж не хочеш вколоти собі бульбашку повітря в судинну систему — каже Аманда.
Вона знову показує мені свій годинник: 7:39...
7:38.
7:37.
Я стукаю по шприцу й видавлюю краплю Раянової хімічної сполуки через голку і кажу:
— То я, просто...
— Встроми її у вену під кутом сорок п’ять градусів, щоб отвір на вістрі голки був спрямований угору. Я знаю, тут є над чим добряче подумати. Але ти все робиш чудово.
У мене всередині клекоче стільки адреналіну, що я навіть не відчуваю проколу.
— Що тепер?
— Переконайся, що ти потрапив у вену.
— Як я це...
— Витягни трохи поршень.
Витягаю.
— Бачиш кров?
— Ага.
— Чудова робота. Ти потрапив у неї. Тепер розв’яжи джгут і поступово вводь.
Я дотискаю поршень і питаю:
— І як швидко настає ефект?
— Майже миттєво, якби я мала...
Я навіть не чую кінця її речення.
Цей препарат збиває мене з ніг.
Я притуляюся спиною до стіни й випадаю з часу, аж поки знову бачу Аманду перед очима. Вона щось каже, але я ніяк не можу розібрати, що саме.
Я дивлюся вниз і бачу, як вона витягає голку з моєї руки й прикладає спиртову серветку до крихітної ранки.