— А що сталося з пілотами-випробувальниками?
— Перший, хто зайшов у куб, був хлопець на ім’я Метью Смелл. Ми не уявляли, з чим маємо справу, тому дали Смеллу прості й чіткі інструкції. Зайти в куб. Зачинити двері. Сісти. Вколоти собі препарат. Що б не сталося, що б він не побачив, він мав сидіти на тому ж місці, чекати, поки не припиниться дія препарату, і вийти назад прямо в ангар. Навіть, якби він побачив оце все, він не мав права залишати куб. Йому було заборонено рухатись.
— І що сталося потім?
— Минула година. Він запізнювався. Ми хотіли відчинити двері, але боялися, що порушимо щось, що відбувалося всередині. Через двадцять чотири години ми нарешті відчинили його.
— І куб був порожній.
— Так, — у блакитному світлі Аманда виглядала виснаженою. — Зайти в куб і вколоти собі препарат — це подорож в один кінець. Повернення немає, і ніхто не буде ризикувати, ганяючись за нами. Ми тут самі. То що ти збираєшся робити?
— Які кожен поважний учений — експеримент. Відчинити двері, подивитися, що буде.
— Ну, і так, для ясності. Ти уявляєш, що там може бути за всіма цими дверима?
— Абсолютно не уявляю.
Я подаю Аманді руку. Завдаючи рюкзак собі на плечі, я відчуваю перші ознаки спраги. Цікаво, чи прихопила вона бодай трохи води?
Ми йдемо коридором, і насправді я боюсь зробити вибір. Якщо є безкінечна кількість дверей, то, зі статистичної точки зору, вибір сам по собі означає все й нічого. Кожен вибір правильний. Кожен вибір помилковий.
Нарешті я зупиняюсь і кажу:
— Може, оці?
Вона стенає плечима.
— Давай.
Узявшись за холодну металеву ручку, я питаю:
— У нас же є ампули, правда? Бо це було б...
— Я перевірила сумку, коли ми зупинялися хвилину тому.
Я повертаю ручку вниз, чую ковзання ригеля і смикаю.
Двері відчиняються всередину. Видніється рама.
Аманда шепоче:
— Що ти там бачиш?
— Поки що нічого. Дуже темно. Ану, дай-но. — Коли я беру в неї ліхтар, то помічаю, що ми знову стоїмо в одному кубі. — Глянь, — кажу я. — Коридор пропав.
— Це тебе дивує?
— Насправді це має сенс. Середовище за дверима взаємодіє з внутрішньою частиною куба. Це дестабілізує квантовий стан.
Я повертаюсь до відчинених дверей, тримаючи перед собою ліхтар. Просто перед нами видно землю.
Потрісканий тротуар.
Масляні плями.
Коли я виходжу, під ногами в мене хрустить скло.
Я допомагаю Аманді вийти, і ми обережно ступаємо. Світло розсіюється, падає на бетонну колону.
Фургон.
Кабріолет.
Седан.
Це парковка.
Ми піднімаємося похилою дорогою, обабіч якої стоять автомобілі. Орієнтуємось по залишках білої смуги, котра розділяє ліву й праву смуги.
Куб залишився десь позаду, пропав з виду, поглинутий темрявою.
Минаємо знак зі стрілою, яка вказує ліворуч поряд зі словами:
«ВИХІД НА ВУЛИЦЮ»
Завертаємо за ріг, піднімаємося іншим з’їздом.
Праворуч уздовж валяються шматки стелі, які, падаючи, розчавили лобове скло, капоти й дахи машин. Що далі ми рухаємося, то гірше стає навколо. І ось ми вже видираємось на бетонні валуни, а навкруги ножами й химерним плетивом стриміє іржава арматура.
На півдорозі до наступного рівня дорогу нам перепинає величезна купа сміття.
— Мабуть, нам краще просто повернутися, — кажу я.
— Глянь... — вона бере ліхтар, і я йду за нею до входу на прогін.
Двері прочинені й Аманда відчиняє їх повністю.
Суцільна темрява.
Ми піднімаємося нагору, до сходових дверей.
Нам доводиться удвох відчиняти їх.
У вестибюлі гуляє вітер.
Крізь порожні сталеві рами того, що колись було величезними двоповерховими вікнами, пробивається якась подоба денного світла.
Спершу мені здається, що на підлозі лежить сніг, але він не холодний.
Я стаю навколішки, набираю повну жменю. Він сухий, мармурова підлога вкрита шаром цього «снігу» заввишки сантиметрів з тридцять. Він вислизає крізь пальці.
Ми пробираємось повз довгу стійку реєстрації з назвою готелю мудрованими прописними літерами, які все ще тримаються на її фасаді.
На вході ми проходимо між двома здоровенними ящиками, в котрих стирчать дерева, зовсім сухі, з покрученими вузлуватими гілками, на яких теліпається висохле, аж наче бляшане листя, і торохтить під вітерцем.
Аманда вимикає ліхтар.
Ми проходимо крізь обертові двері з вибитим склом.
Хоч надворі й не холодно, враження таке, що навколо лютує хуртовина.