Я виходжу на вулицю і дивлюся між темними будинками на небо із слабеньким натяком на червонястий відтінок. Воно світиться так, як ото буває в місті, коли небо затягнуте низькими хмарами й вогні будинків відбиваються у їхній волозі.
Але ніде немає ніяких вогнів.
Жодного вогника навколо.
Ці частинки падають, як сніг, струмують, наче тюлеві фіранки на вітрі, летять в обличчя, але не жалять холодом.
— Це попіл, — каже Аманда.
Попільна заметіль.
Тут, надворі, попелу по коліна, і в повітрі стоїть такий запах, як уранці від холодного каміна.
Мертвотний сморід згарища.
Попіл дуже густий, верхніх поверхів хмарочосів не видно. Довкола панує тиша, і тільки вітер дме між будинками й крізь будинки, і чути посвистування попелу, коли він сірими кучугурами намітається довкола покинутих автомобілів і автобусів.
Я не вірю власним очам.
У те, що я справді перебуваю в чужому світі.
Ми йдемо серединою вулиці, вітер дме нам у спину.
Я не можу позбутися відчуття, що темрява хмарочосів оманлива. Це просто кістяки, самі контури в зливі попелу. Вони більше нагадують якісь неймовірні гори, ніж щось, створене людськими руками. Деякі похилились, якісь уже попадали, а високо вгорі, де панує безжальний вітер, я чую стогін сталевих каркасів, які ще тримаються з останніх сил.
Раптом я відчуваю якийсь різкий тиск позаду очей.
Він з’являється і зникає менше ніж за секунду, наче спрацьовує якийсь вимикач.
Аманда питає:
— Ти теж це відчуваєш?
— Такий тиск за очима?
— Точно.
— Так, не інакше як закінчується дія препарату.
Через кілька кварталів будинки закінчуються. Ми доходимо до поручнів, які простягаються вздовж хвилевідбійної стінки. Озеро широчіє на кілометри під радіоактивним небом, і зовсім не схоже на озеро Мічиган, а швидше виглядає, як величезна сіра пустеля. Попіл накопичується на поверхні води й хвилеподібно здіймається, як водяний матрац, коли хвилі чорної піни вдаряються об хвилевідбійну стінку.
Назад ми йдемо проти вітру.
Попіл лізе в очі й рот.
Наші сліди вже занесло.
Десь за квартал од готелю, зовсім поруч, чується звук, як від наростаючого грому.
Земля двигтить під ногами.
Ще один будинок падає на коліна.
Куб на тому ж місці, де ми його залишили — в дальньому кутку парковки на найнижчому рівні.
Ми вкриті попелом, тож біля дверей зупиняємося і струшуємо його з одягу й волосся.
Забираємося всередину, ляскає замок і за нами зачиняються двері.
Ми знову в простому замкненому обширі куба.
Чотири стіни.
Двері.
Ліхтар.
Рюкзак.
І дві спантеличені людські істоти.
Аманда сидить, обійнявши коліна й притиснувши їх до грудей.
— Як ти думаєш, що тут сталося? — питає вона.
— Супервулкан. Удар астероїда. Ядерна війна. Важко сказати.
— Ми в майбутньому?
— Ні, куб може просто під’єднати нас до інших реальностей в одній і тій самій точці в просторі й часі. Але я думаю, що деякі світи можуть здатися майбутнім, якщо вони зробили технологічні прориви, які нам і не снилися.
— А що, як вони всі знищені, як оцей?
Я кажу:
— Нам треба знову прийняти препарат. Я не впевнений, що ми в безпеці під цим хмарочосом, який розвалюється.
Аманда скидає балетки й витрушує з них попіл.
Я кажу:
— Те, що ти зробила для мене в тій лабораторії... Ти врятувала мені життя.
Вона дивиться на мене, і її нижня губа починає тремтіти.
— Я так заздрила тим першим пілотам, які зайшли в куб. Жахіття. Я не можу повірити, що це відбувається насправді.
Я розстібаю рюкзак і починаю витягати весь його вміст, щоб подивитися, що в нас є.
Я знаходжу шкіряну сумку з ампулами й наборами для ін’єкцій.
Три записники, запаяні в пластик.
Коробка ручок.
Ніж у нейлоновому футлярі.
Аптечка.
Рятувальна термоковдра.
Дощовик.
Туалетні речі.
Дві пачки готівки.
Лічильник Гейгера.
Компас.
Дві повні однолітрові пляшки з водою.
Шість армійських індивідуальних харчових пакетів.
— Ти все це спакувала? — питаю.
— Ні, я просто вхопила його на складі. Це стандартний набір. Те, що кожен бере в куб. Нам треба було ще вдягнути скафандри, але я не встигла прихопити жодного.
— Що правда, то правда. А якщо світ такий? Рівень радіації може зашкалювати, або склад атмосфери відрізнятиметься. Якщо щось не так буде з тиском — занизький, наприклад — то наша кров і всі рідини в нашому тілі закиплять.