Я одягаюся, розпалюю нове багаття і тримаю руки над вогнем, бо пальці вже почали дубіти.
Залишивши Аманду досипати, я йду через вітальню, де сонця, що пробивається крізь сніг у верхній частині вікон, якраз достатньо, щоб присвітити мені дорогу.
Піднімаюся темними сходами.
Іду коридором.
Знову в кімнату дівчинки, куди нанесло повно снігу й замело майже всю підлогу.
Я пролізаю у віконну раму і мружуся проти яскравого світла, сяйво льоду таке сильне, що секунд із п’ять я взагалі нічого не бачу.
Снігу — в пояс.
Небо пронизливо синє.
Не чути пташок.
Ніяких ознак життя.
Не чути навіть шепоту вітру, не видно наших слідів. Усе замело снігом.
Температура, мабуть, упала космічно нижче нуля, бо навіть на сонці я не відчуваю і натяку на тепло.
Ген-ген вимальовуються обриси Чикаго — хмарочоси, занесені снігом, вкриті льодом, сяють на сонці.
Біле місто.
Світ криги.
По той бік вулиці я бачу відкрите поле, де ми вчора мало не замерзли.
Куба нема й сліду.
Я повертаюся всередину. Аманда вже прокинулась і сидить біля каміна, закутана в спальні мішки й ковдри.
Йду на кухню по які-небудь столові прибори.
Потім відкриваю рюкзак і дістаю пару індивідуальних харчових пакетів.
Вони холодні, але поживні.
Ми жадібно їмо.
Аманда питає:
— Ти бачив куб?
— Ні, я думаю, що його занесло снігом.
— Фантастика, — вона дивиться на мене, потім знову на вогонь, каже: — Не знаю, сердитися на тебе чи дякувати.
— Про що ти?
— Поки ти був нагорі, мені треба було зайти у ванну. Я набрела на кабінет.
— То ти їх бачила.
— Вони померли від голоду, так? Перш ніж у них закінчились дрова.
— Схоже, що так.
Я дивлюсь у вогонь і відчуваю, як щось поколює в задній частині мого мозку.
Якийсь невиразний натяк.
Це почалося, коли хвилину тому я був назовні, дивився на те поле і згадував, як ми мало не загинули в тій білині.
Я кажу:
— Пам’ятаєш, що ти сказала про коридор? Як він нагадав тобі про білу западню?
Вона перестає їсти, дивиться на мене.
— Двері в коридорі — це підключення до безлічі паралельних світів, так? А що, як ми самі визначаємо, до якого світу підключитися?
— Як?
— А що, як це схоже на усвідомлене сновидіння, де ми якимось чином вибираємо певні світи?
— І ти хочеш сказати, що з безкінечної кількості реальностей я навмисне вибрала оцей закутень?
— Ненавмисне. Може, це відображення того, що ти відчувала в той момент, коли відчиняла двері.
Вона доїдає останній шматок сухпайка й кидає порваний пакет у вогонь.
— Згадай той перший світ, який ми побачили — Чикаго в руїнах, де навколо нас розвалювалися будинки. Який стан був у нас, коли ми опинилися в тій підземній парковці?
— Страх. Жах. Розпач. О Боже. Джейсоне.
— Що?
— Перед тим, як ми відчинили двері в ангар і побачили, як наші версії схопили, ти саме про таку можливість і розповідав.
— Хіба?
— Ти розповідав про ідею мультивсесвіту, і про те, що все, що може трапитися, трапляється, і ти сказав, що десь існують наші з тобою версії, які так і не добралися до куба. За мить ти відчинив двері, і ми побачили саме цей сценарій.
Я відчуваю, як у мене поколює в хребті від такого раптового містичного осявання.
— Увесь цей час ми не могли зрозуміти, де важелі управління...
— А ми самі є цими важелями.
— Точно. І якщо це справді так, то ми можемо вирушати куди завгодно. У тому числі й додому.
Рано вранці наступного дня ми стоїмо посеред цього мовчазного містечка по пояс у снігу й тремтимо, дарма, що понатягали на себе увесь зимовий одяг цієї нещасної сім’ї, який тільки знайшли в гардеробі.
Попереду на полі жодного нашого сліду. Ніяких ознак куба. Нічого, тільки гладкий незайманий сніг.
Поле величезне, а куб крихітний.
Шанси, що ми ходитимемо навмання і наштовхнемося на нього, покладаючись на сліпу вдачу, мізерні.
Сонце щойно піднялося над деревами, холод неймовірний.
— І що нам робити, Джейсоне? Угадувати? Починати копати?
Я озираюсь на занесений будинок, роздумуючи якусь жахливу хвилину, як довго ми там протягнемо. Як довго, перш ніж в нас вигорять усі дрова? Перш ніж закінчиться наша їжа? Перш ніж ми здамося й загинемо, як усі тут?
Я відчуваю, як щось темне розбухає в мене в грудях — це заворушився страх.