Я набираю повні легені повітря, але воно таке холодне, що я закашлююсь.
Мене охоплює паніка.
Знайти куб неможливо.
Тут дуже холодно.
У нас буде мало часу, і коли прийде нова буря, і наступна, куб опиниться так глибоко, що ми ніколи до нього не доберемося.
Хіба що...
Я струшую рюкзак з плечей у сніг і розстібаю його тремтячими пальцями.
— Що ти робиш? — питає Аманда.
— Хапаюся за соломинку.
За якусь секунду я знаходжу те, що шукаю.
Вхопивши компас, залишаю Аманду й рюкзак і пробиваюся на поле.
Вона йде слідом, гукаючи, щоб я зачекав.
Метрів за п’ятнадцять я зупиняюся, щоб вона мене наздогнала.
— Ось дивися, — кажу я, торкаючись лицьового боку компаса. — Ми в Південному Чикаго, так? — я вказую в бік далеких контурів хмарочосів. — Отже, магнітна північ там. А подивися, як стрілка вказує на схід у бік озера?
У неї зазоріли очі.
— Авжеж. Це ж магнітне поле куба збиває стрілку компаса з правильного напрямку.
Ми пробиваємося крізь пухкий сніг. Посеред поля стрілка обертається зі сходу на захід.
— Ми над ним.
Я починаю копати, сніг обдирає мої голі руки, але я не можу зупинитися. Десь через метр я вдаряюся об край куба, копаю далі, для захисту натягнувши рукава на кисті, які вже не просто замерзли, а заніміли.
Коли нарешті мої напівзамерзлі пальці хапаються за верх відчинених дверей, у мене з горла виривається крик, який луною розходиться в цьому скутому кригою світі.
Через десять хвилин ми вже знову всередині куба й випиваємо ампулу сорок шість і ампулу сорок п’ять.
Аманда запускає таймер на своєму годиннику, вимикає ліхтар, щоб зберегти батарейки, і коли ми сидимо поряд у холодній темряві, чекаючи, поки подіє препарат, вона каже:
— Ніколи не думала, що так зрадію, знову побачивши наш чортів маленький рятувальний човен.
— Справді?
Вона схиляє голову на моє плече.
— Дякую, Джейсоне.
— За що?
— Що не дав мені там замерзнути.
— То ми квити?
Вона сміється.
— Аж ніяк. Тобто, не забуваймо, що це все через тебе.
Незвично перебувати в стані сенсорної депривації, сидячи в цілковитій темряві й тиші куба. Єдині фізичні відчуття — це холод металу, який проникає крізь одяг, і тиск Амандиної голови на плече.
— Ти не такий, як він, — каже вона.
— Хто?
— Мій Джейсон.
— А який?
— М’якший. У тому, що стосувалося роботи, він був надзвичайно жорсткий. Я ніколи не зустрічала такої одержимої людини.
— Ти була його терапевтом?
— Іноді.
— Він був щасливий?
Я відчуваю, як вона обмірковує моє питання в темряві.
— То як? — питаю. — Я зачепив делікатне питання лікарської таємниці?
— Теоретично, ви обидва — це одна особа. Очевидно, це вже якась нова сфера. Хоча ні. Я б не сказала, що він був щасливий. Його життя було інтелектуально насичене, але, по суті, одновимірне. Він займався тільки роботою. Останні п’ять років у нього не було ніякого життя поза лабораторією. Фактично, він у ній і жив.
— Ти знаєш, саме оцей твій Джейсон і зробив усе це зі мною. І зараз я сиджу тут, бо кілька ночей тому, коли я повертався додому, хтось викрав мене, приставивши пістолет мені до лоба. Цей «хтось» приволік мене на закинуту електростанцію, накачав наркотиками, витряс із мене купу інформації про моє життя і про вибір, який я зробив. Про те, чи я щасливий. Про те, чи хотів би я прожити життя інакше. Тепер я починаю пригадувати. А потім я прокинувся у вашій лабораторії. У вашому світі. Думаю, що твій Джейсон і зробив усе це.
— Ти хочеш сказати, що він заліз у куб, якимось чином знайшов твій світ, твоє життя, і помінявся з тобою місцями?
— Ти вважаєш, він був здатний на це?
— Не знаю. Це якесь божевілля.
— А хто ж іще міг це зробити?
Аманда хвилину мовчить.
Нарешті вона каже:
— Джейсон був одержимий «неходженими шляхами». Він говорив про це постійно.
Я відчуваю, що мною знову опановує гнів, тож кажу:
— Якась частина мене й досі не хоче в це вірити. Тобто, якщо йому потрібне було моє життя, він міг би просто вбити мене. Так ні, він морочиться, робить мені ін’єкції, і не тільки цим препаратом, а ще й кетаміном, який мене вирубив і стер усі мої спогади про куб і про все, що він учинив. А потім буквально вкидає мене у свій світ. Навіщо?
— Насправді, в цьому немало сенсу.
— Ти так вважаєш?
— Він же не монстр. Якщо він так учинив із тобою, значить у нього було якесь раціональне пояснення. Так це називається, коли начебто пристойні люди виправдовують свої непристойні вчинки. Там, у твоєму світі, ти видатний фізик?