Шахта ліфта займає центральну частину крихітного оглядового майданчика. Вершина вежі всього за п’ятнадцять метрів над нами, а верхівка скляної структури виготовлена у вигляді невеличкого полум’я.
Коли ми підходимо до краю, перед нами матеріалізується ще одна голограма: «Скляна Вежа — найвища будівля на Середньому заході й третя за висотою в Америці».
Тут холодно, з озера постійно дме бриз. Здається, що повітря тоненькою цівочкою вливається в мої легені, і я відчуваю ознаки запаморочення, правда, не знаю, від чого це: від браку кисню чи від страху висоти.
Ми підходимо до перил.
Голова йде обертом. Шлунок бунтує.
Занадто багато вражень — ігристий розлив міста, надмір сусідніх веж, величезний обшир озера, яке легко проглядається аж до південної частини штату Мічиган.
На тисячі кілометрів на схід і на південь від передмість у ранковому світлі сяють прерії.
Вежа похитується.
В ясний день можна побачити чотири штати — Іллінойс, Індіану, Мічиган і Вісконсин.
Стоячи на цьому витворі мистецтва і уяви, я почуваюсь маленьким у найкращому сенсі цього слова.
Так захоплююче дихати повітрям цього світу, здатного збудувати щось таке чудове, як ця вежа.
Аманда поруч зі мною, і ми милуємося розкішними жіночними формами цієї будівлі. Тут панує спокій і тиша.
Чути тільки самотній шепіт вітру.
Шум вулиці не долинає сюди знизу.
— Ти про все оце думала? — питаю.
— Не усвідомлено, та загалом так. Наче напівзабута мрія.
Я дивлюся в бік північних околиць, де має бути Логан-сквер.
Там і близько немає мого дому.
За кілька метрів од нас бачу літнього чоловіка, який стоїть позаду своєї літньої дружини. Його вузлуваті руки лежать на її плечах, а вона дивиться в телескоп на найчудернацькіше «чортове колесо», яке я будь-коли бачив. Заввишки 305 метрів, воно здіймається над берегом озера, де має бути Неві Пір.
Я думаю про Даніелу.
Про те, що той інший Джейсон — Джейсон-2 — робить у даний момент.
Що він може робити з моєю дружиною.
Гнів, страх і ностальгія навалюються на мене, як хвороба.
Цей світ, незважаючи на всю його велич, — не мій дім. Навіть приблизно.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 42
Наші кроки відлунюють у безмір темного коридору крізь міжсвіття.
Я тримаю ліхтар і думаю, що мені написати в записнику, коли Аманда раптом зупиняється.
— Що сталося? — питаю.
— Послухай.
Стає так тихо, що я чую прискорене биття свого серця. А потім — щось неможливе.
Звук.
Десь далеко, далеко в коридорі.
Аманда дивиться на мене.
Вона шепоче:
— Що за чорт?
Я вдивляюся в темряву.
Нічого не видно, крім тьмяного світла ліхтаря, яке відбивається в безкінечній стіні.
Звук гучнішає з кожною секундою.
Це човгання кроків.
Я кажу:
— Хтось іде.
— Як це може бути?
Рух досягає кола світла.
До нас наближається якась постать.
Я відступаю крок назад, коли вона наближається. Мені хочеться втекти, але куди ж я втечу?
Доведеться зустрітися лицем до лиця.
Це чоловік.
Він голий.
Його шкіра вкрита багном, чи брудом, чи...
Кров’ю.
Точно кров.
Від нього тхне кров’ю.
Наче він качався в калюжі крові.
Його волосся сплутане, обличчя замурзане й укрите кіркою настільки, що білки очей світяться на її тлі.
Руки в нього тремтять, а пальці намертво скоцюрблені, наче він щось відчайдушно дряпав.
Тільки коли він опиняється метрів за три від мене, я розумію, що цей чоловік — я.
Я пропускаю його, притуляючись до найближчої стіни, щоб йому вільніше було йти.
Коли він, хитаючись, бреде повз мене, його очі втуплюються в мене.
Я навіть не впевнений, що він мене бачить.
У нього приголомшений вигляд.
Спустошений.
Наче він щойно вийшов із пекла.
З його спини й плечей вирвані шматки плоті.
Я питаю:
— Що з тобою сталося?
Він зупиняється, дивиться на мене, а потім відкриває рота, і я чую найжахливіший звук з усього, що я коли-небудь чув — несамовитий, нелюдський вереск.
Коли луна від його крику розноситься коридором, Аманда хапає мене за руку й тягне геть.
Він не женеться за нами.
Він просто дивиться, як ми віддаляємось, а потім човгає далі коридором.
У ту безкінечну темряву.