Наступне повідомлення передається на прохання Департаменту поліції штату Іллінойс. Для округу Кук режим цілодобової комендантської години залишається чинним. Усі мешканці зобов’язані залишатися вдома до подальших розпоряджень. Національна гвардія і далі стежить за безпекою всіх прилеглих районів, забезпечує населення продуктовими пайками й надає транспорт до Карантинної Зони Центру контролю захворюваності.
У бік півдня на високій швидкості мчить колона з чотирьох закамуфльованих бездоріжників «Гамві».
Загроза зараження залишається високою. Початкові симптоми: підвищення температури, сильний головний біль і біль у м’язах. Якщо ви вважаєте, що ви чи хто-небудь у вашому домі заразився, вивісьте шматок тканини червоного кольору з вікна, яке виходить на вулицю. Якщо хто-небудь у вашому домі помер, вивісьте шматок тканини чорного кольору з вікна, яке виходить на вулицю.
Особовий склад Центру контролю захворюваності докладе всіх зусиль, щоб допомогти вам.
Залишайтеся з нами для отримання додаткової інформації.
Аманда дивиться на мене.
— Чому ти не розвертаєшся?
У моєму кварталі ніде припаркуватися, тому я залишаю машину посеред дороги й не глушу мотор.
— Ти зовсім з’їхав зі свого чортового глузду, — каже Аманда.
Я вказую на особняк із червоною спідницею і чорним светром, які звисають з вікна головної спальні.
— Це мій дім, Амандо.
— Тільки швидше. І будь обережним, будь ласка.
Я виходжу з машини.
Тут оглушливо тихо, вулиці синіють у сутінках.
За квартал звідси я бачу бліді постаті, які ледве пересуваються серединою вулиці.
Я доходжу до бордюру.
Лінії живлення німують, світло, яке видніється в будинках, м’якше, ніж зазвичай.
Світло свічок.
У моєму районі відімкнена електрика.
Піднімаючись сходами до вхідних дверей, зазираю у велике вікно, через яке видно їдальню.
Там глибока темрява.
Я стукаю.
Минає певний час, і з кухні виринає якась тінь, повільно йде повз обідній стіл до вхідних дверей.
У мене пересихає в роті.
Мене тут не повинно бути.
Це навіть не мій дім.
Це чужа люстра.
Так само, як і репродукція Ван Гога над каміном.
Я чую, як тричі клацає замок, який відмикають.
Двері прочиняються сантиметрів на два, і звідти виривається струмінь запаху, який зовсім не пахне моєю домівкою.
А лише хворобою і смертю.
Даніела тримає свічку, яка тремтить у її руках.
Навіть у тьмяному світлі мені видно, що вся її шкіра вкрита пухирями.
Її очі здаються чорними.
Із них тече кров.
Видніються тільки рисочки білків.
Вона промовляє:
— Джейсоне? — голос у неї м’який і вологий. Із очей у неї течуть сльози. — О Боже. Це ти?
Вона розчиняє двері й, хитаючись, кидається до мене.
Це нестерпно боляче, відчувати відразу до коханої людини.
Я відступаю на крок.
Відчуваючи мій жах, вона зупиняється сама.
— Як це може бути? — хрипить вона. — Ти ж помер.
— Про що ти говориш?
— Тиждень тому тебе винесли звідси в похоронному мішку, повному крові.
— Де Чарлі? — питаю.
Вона хитає головою, і разом із сльозами її душать ридання, вона заходиться кривавим кашлем у згин ліктя.
— Мертвий? — не вірю я.
— Ніхто не прийшов забрати його. Він і досі у своїй кімнаті. Він розкладається там, Джейсоне.
На секунду вона втрачає рівновагу, потім хапається за одвірок.
— Ти реальний? — питає вона.
Чи реальний я?
Ну й питання.
Я не можу говорити.
Від горя мені здушило горло.
Мені на очі набігають сльози.
Мені її дуже шкода, але жахлива правда в тому, що я боюсь її, мій інстинкт самозбереження відштовхує мене від неї.
Аманда гукає з машини:
— Сюди хтось їде!
Я визираю на вулицю, бачу дві фари, які наближаються в темряві.
— Джейсоне, чорт забирай, я тебе тут покину! — кричить Аманда.
— Хто це? — питає Даніела.
Гуркіт двигуна, що наближається, нагадує дизель.
Правду казала Аманда. Треба було одразу повернутись, як тільки я зрозумів, наскільки небезпечним може бути це місце.
Це не мій світ.
І все ж мене тягне на другий поверх цього будинку, в спальню, де мертвою лежить якась версія мого сина.