Мені хочеться побігти туди й винести його звідти, але це означатиме мою смерть.
Я збігаю сходами на вулицю саме тоді, як «Гамві» зупиняється посеред дороги, за три метри від бампера машини, яку ми прихопили в Південному районі.
Бездоріжник обліплений різними емблемами — Червоний хрест, Національна гвардія, ЦКЗ.
Аманда висувається з вікна.
— Якого чорта, Джейсоне?
Я витираю очі.
— Там мій мертвий син. Даніела помирає.
Дверцята «Гамві» з боку переднього пасажира відчиняються і звідти вилазить постать у чорному костюмі хімзахисту й протигазі, тримаючи мене на мушці автомата.
Голос, який пробивається крізь маску, належить жінці.
Вона каже:
— Стійте, де стоїте.
Я інстинктивно піднімаю руки.
Потім вона націляє автомат на лобове скло «Сієри» й рушає до машини.
Наказує Аманді:
— Заглушіть двигун.
Коли водій «Гамві» вилазить із бездоріжника, Аманда простягає руку до центральної консолі й вимикає запалювання.
Я вказую на Даніелу, яка, хитаючись, стоїть на ґанку.
— Моя дружина дуже хвора. Нагорі лежить мій мертвий син.
Водій дивиться крізь маску на фасад особняка.
— Ви правильно вивісили кольори. Коли буде проїжджати служба...
— Їй потрібна медична допомога просто зараз.
— Це ваша машина?
— Так.
— Куди ви збираєтесь їхати?
— Я хочу відвезти дружину туди, де їй можуть допомогти. Тут є десь поблизу якісь лікарні чи...
— Чекайте тут.
— Будь ласка.
— Чекайте.
Водій ступає на тротуар і піднімається сходами туди, де тепер на найвищій сходинці, спершись на поручень, сидить Даніела.
Він стає перед нею навколішки, і хоч я чую його голос, слів я не розбираю.
Жінка з автоматом контролює мене й Аманду.
На протилежному боці вулиці в якомусь вікні я помічаю мерехтливе світло. Це хтось із наших сусідів виглядає, щоб подивитись на те, що там діється перед моїм будинком.
Водій повертається і каже:
— Послухайте, ЦКЗ уже два тижні як переповнений, везти її туди немає жодного сенсу. Раз із очей пішла кров, то кінець близько. Не знаю, як ви, а я б хотів померти у власному ліжку, а не на розкладачці в наметі ФЕМА, вщерть набитому мертвими і людей при смерті.
Він гукає через плече:
— Надю, будь-ласка, захопи для цього чоловіка кілька автоін’єкторів. І маску заодно.
— Майку, — озивається вона.
— Чорт, просто візьми й зроби це.
Надя відчиняє дверцята багажника «Гамві».
— Значить, вона помре?
— Мені дуже шкода.
— Скільки в неї часу?
— Я здивуюсь, якщо вона дотягне до ранку.
Даніела стогне в темряві позаду мене.
Надя повертається, тицяє мені в руку п’ять автоін’єкторів і маску для обличчя.
Водій каже:
— Маску носіть увесь час, і я знаю, що це важко, але постарайтеся не доторкатися до дружини.
— А що це за препарат?
— Морфій. Якщо ви зразу дасте їй усі п’ять, вона просто згасне. Я б не чекав. Останні вісім годин наймерзотніші.
— У неї немає шансів?
— Ні.
— А де ліки?
— Їх не встигнуть зробити, щоб врятувати місто.
— То вони просто залишають людей помирати у своїх будинках?
Він дивиться на мене крізь свій захисний лицьовий щиток.
Цей щиток тонований.
Я навіть не бачу його очей.
— Якщо ви спробуєте втекти й натрапите не на той блокпост, вони вас уб’ють. Особливо вночі.
Він повертається і йде геть.
Я дивлюсь, як вони знову залазять у «Гамві», заводять двигун і виїжджають з кварталу.
Сонце сховалося за обрієм.
На вулиці темніє.
— Нам треба негайно їхати, — каже Аманда.
— Дай мені секунду.
— Вона заразна.
— Я знаю.
— Джейсоне...
— Там нагорі моя дружина.
— Ні, це одна з версій твоєї дружини, і якщо ти підхопиш те, що в неї, то ти ніколи більше не побачиш свою справжню дружину.
Я надіваю маску й піднімаюся на ґанок перед входом.
Даніела дивиться, як я наближаюсь.
Її спотворене обличчя жахає мене.
Вона всю себе заблювала кров’ю і чорною жовчю.
— Вони не заберуть мене? — питає вона.
Я хитаю головою.
Мені хочеться обійняти й заспокоїти її.
Мені хочеться втекти від неї.
— Все нормально, — каже вона. — Тобі не треба вдавати, що все буде добре. Я готова.
— Вони дали мені ось це, — кажу я і кладу автоін’єктори.
— Що це?
— Спосіб усе закінчити.
— Я бачила, як ти помирав у своєму ліжку, — каже вона. — Я бачила, як мій син помирав у своєму. Я навіть не хочу повертатися в той будинок. Я навіть уявити собі не могла, що моє життя буде таким.