— Твоє життя не було таким. Воно тільки так закінчилось. Твоє життя було прекрасне.
Свічка випадає в неї з рук і гасне на бетоні, від ґноту піднімається димок.
— Якщо я дам тобі їх усі зразу, то все скінчиться, — кажу я. — Ти цього хочеш?
Вона киває, криваві сльози течуть по її щоках.
Я знімаю ліловий ковпачок із одного автоін’єктора, приставляю його одним кінцем до її стегна й натискаю кнопку на протилежному кінці.
Даніела ледь здригається, коли пружина подає голку, по якій доза морфіну впорскується в її тіло.
Я підготував інші чотири і один по одному швидко їх застосував.
Ефект настав майже миттєво.
Вона сповзає по перилах і валиться на спину, коли наркотик діє, її чорні очі скліють.
— Тепер краще? — питаю.
Вона майже всміхається, потім каже, і її слова тужавіють:
— Я знаю, це в мене галюцинації, але ти — мій ангел. Ти повернувся до мене. Я так боялася помирати сама в цьому будинку.
Темрява густішає.
Перша зірка з’являється в зловісних чорних небесах над Чикаго.
— Мені щось таке... мариться, — каже вона.
Я думаю про всі ті вечори, коли ми сиділи отут на ґанку. Пили вино. Сміялися. Перекидалися жартами із сусідами, котрі проходили повз нас, коли вуличні ліхтарі починали підморгувати вздовж усієї вулиці.
У цей момент мій світ здається таким безпечним і чудовим. Тепер я розумію — я сприймав увесь той затишок, як щось звичайне. Мій світ був такий чудовий, і як же легко, виявляється, в будь-який спосіб, котрих існує доволі, обернути його на прах.
— Мені так хочеться, щоб ти доторкнувся до мене, Джейсоне, — каже Даніела.
Її голос хрипне й ламається, перетворюється майже на шепіт.
Її очі заплющуються.
Кожен цикл її дихання подовжується на одну-дві секунди.
Аж поки вона зовсім не перестає дихати.
Я не хочу, щоб вона отак тут лежала, але знаю, що не повинен до неї торкатися.
Підводжуся, іду до дверей і заходжу всередину. Будинок мовчазний і темний, присутність смерті чіпляється до моєї шкіри.
Я минаю освітлені свічками стіни їдальні, проходжу через кухню і зазираю в кабінет. Дерев’яна підлога скрипить під ногами, і це єдиний звук у будинку.
Перед сходами нагору я зупиняюся і вдивляюся в темряву другого поверху, де у своєму ліжку лежить і розкладається мій син.
Я відчуваю, як мені хочеться піднятися нагору, наче непереборно затягує в чорну діру.
Але я опираюся.
Я хапаю ковдру, накинуту на диван, виношу надвір і накриваю нею тіло Даніели.
Потім зачиняю двері свого будинку, спускаюся сходами й іду геть, подалі від цього жаху.
Я сідаю в машину, заводжу двигун.
Дивлюся на Аманду.
— Дякую, що не кинула мене.
— А треба було.
Я від’їжджаю.
Якісь райони міста освітлені.
А інші затоплені пітьмою.
Мої очі повні сліз.
Я майже не бачу, куди їду.
— Джейсоне, це не твій світ. Це була не твоя дружина, — каже Аманда. Ти все ще можеш дістатися додому і знайти їх.
Розумом я осягаю, що так воно і є, але на рівні емоцій у мене просто їде дах.
Я запрограмований любити й захищати цю жінку.
Ми проїжджаємо Бактаун.
Здалеку видно, як над усім містом у небо здіймаються багатометрові стовпи полум’я.
Федеральна траса темна й порожня.
Аманда простягає руку і знімає маску з мого обличчя.
Запах смерті, що витав усередині мого будинку, засів у носі.
Я не можу його позбутися.
Я все думаю про Даніелу, як вона, мертва, лежить під ковдрою на нашому ґанку.
Коли ми добираємося до західної частини центру, я визираю з вікна.
На тлі зірок досить чітко вимальовуються обриси хмарочосів.
Вони чорні, неживі.
— Джейсоне?
— Що?
— За нами їде якась машина.
Я дивлюся в дзеркало заднього виду.
Без світла фар вона виглядає, як привид, що нависає над моїм бампером.
Раптово вмикаються і засліплюють фари дальнього світла й червоно-синя «блимавка», заливаючи кабіну яскравими світловими плямами.
Позаду нас лунає голос, підсилений мегафоном: «З’їдьте на узбіччя!»
Паніка наростає.
Нам нічим захищатися.
На цьому шматку лайна ми нікого не зможемо обігнати.
Я знімаю ногу з педалі газу й дивлюся, як стрілка спідометра повзе проти годинникової стрілки.
Аманда питає:
— Ти зупиняєшся?
— Так.
— Чому?