Ревіння двигуна дедалі наближається.
Чорний бездоріжник боком вилітає на Пуласкі-драйв.
Засліплює нас фарами.
Ми біжимо до будинку, а чоловічий голос, посилений мегафоном, наказує нам зупинитись.
Я пролізаю в дірку в цегляному фасаді, подаю руку Аманді.
Суцільна пітьма.
Ривком розстібаю рюкзак, швидко намацую ліхтар.
Світло вихоплює з темряви розвалений головний офіс, і вигляд цього місця в темряві повертає мене назад у ту ніч із Джейсоном-2, коли він під прицілом приволік мене голого в якусь із версій цього будинку.
Ми виходимо з першої кімнати, пронизуючи темряву ліхтарем.
Ідемо коридором.
Швидше, ще швидше.
Під ногами кришиться розбита підлога.
Піт стікає по обличчю, виїдає очі.
Серце колотиться так, що аж боляче ребрам.
Мені нічим дихати.
Позаду чути голоси.
Я озираюся, бачу лазерні промені, які чикрижать темряву, плями зеленого світла, мабуть, від приладів нічного бачення.
Я чую, як крізь стіни просочуються радіошуми, приглушені голоси, ротори вертольота.
Коридор пронизують автоматні черги, і ми притискаємося до підлоги, пережидаючи стрілянину.
Звівшись на ноги, біжимо вперед іще швидше.
На перехресті я звертаю в інший коридор, сподіваючись, що це правильний шлях, бо в такій темряві ні в чому не можна бути впевненим.
Нарешті ми вибігаємо на металеву платформу відкритих сходів, які ведуть униз у генераторний зал.
Спускаємося.
Наші переслідувачі настільки близько, що я навіть добре розрізняю три окремі голоси, які лунають коридором.
Два чоловічих і один жіночий.
Я стрибаю з останньої сходинки, Аманда — слідом за мною, і тут на сходах угорі гупають важкі кроки.
Дві червоні точки перехрещують мені шлях.
Я трохи звертаю і біжу далі прямо в темряву, туди, де мусить бути куб.
Дві постаті в костюмах хімзахисту зістрибують з останніх сходинок і біжать до нас, над нами свистять кулі.
Куб видніється попереду метрів за п’ятнадцять. Двері відчинені й металева поверхня м’яко розсіває світло нашого ліхтаря.
Постріл.
Я чую, як щось продзижчало біля правого вуха, наче джміль.
Куля вдаряє в двері, викрешуючи іскри.
Мені обпікає вухо.
Чоловік позаду нас кричить:
— Вам нікуди тікати!
Аманда першою застрибує в куб.
Потім я ступаю на поріг, повертаюсь, проштовхуюсь плечем уперед у двері.
Солдати вже метрів за шість від нас, так близько, що мені чути, як вони важко дихають у своїх протигазах.
Вони відкривають вогонь, і сліпучі спалахи пострілів та дзенькіт куль об металеву обшивку куба — це останнє, що я бачу і чую в цьому жахливому світі.
Ми негайно вколюємо препарат і починаємо йти коридором.
Через якийсь час Аманда вже хоче зупинитися, але я не можу.
Мені треба рухатися.
Я йду цілу годину.
Упродовж повного циклу дії препарату.
З мого вуха хлище кров, заливаючи весь мій одяг.
Аж поки коридор знову не складається в один куб.
Я скидаю рюкзак.
Холодний.
Укритий засохлим потом.
Аманда стоїть посеред куба, її спідниця брудна й порвана, светр зовсім роздерся після нашої біганини по отій закинутій електростанції.
Коли вона ставить ліхтар на підлогу, щось у мені відм’якає.
Сила, напруження, лють, страх.
Усе схлинуло, як вода, раптовим потоком сліз і судомних ридань.
Аманда вимикає ліхтар.
Я скулююся під холодною стіною, а вона пригортає мене й кладе мою голову собі на коліна.
Запускає пальці в моє волосся.
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 40
До тями я приходжу в цілковитій темряві, лежачи на боку на долівці куба, спиною до стіни. Аманда міцно притулилась до мене, ми лежимо в одній позі, її голова покоїться на згині моєї руки.
Я голодний і хочу пити.
Цікаво, скільки я проспав.
Принаймні з вуха вже не тече кров.
Хоч-не-хоч, а мусимо визнати реальність нашої безпорадності.
Крім нас самих, цей куб — наш єдиний незмінний атрибут.
Зовсім крихітний кораблик посеред безміру океану.
Наш притулок.
Наша в’язниця.
Наш дім.
Я обережно вивільняюся.
Знімаю толстовку, згортаю її в подобу подушки й підсуваю під Амандину голову.
Вона ворушиться, але не прокидається.
Я навпомацки пробираюся до дверей, знаючи, що не маю права ризикувати й «зривати печатку». Але я мушу знати, що там назовні. На мене навалюється клаустрофобія куба.