Повертаю ручку, повільно відчиняю двері.
Перше відчуття: запах хвойного лісу.
Сонячні промені косо падають у густий сосновий ліс.
Зовсім близько непорушно стоїть олень, дивиться на куб темними, вологими очима.
Я виходжу з куба, і олень беззвучно зникає в лісі.
У лісі на диво тихо.
Унизу над хвойною підстилкою висить туман.
Я трохи відходжу від куба й сідаю на клаптик землі, під прямими променями ранкового сонця, які теплом і світлом лоскочуть мені обличчя.
Легкий вітерець хитає верхівки дерев.
Вітер приносить запах деревного диму.
Від вогнища?
З димаря?
Цікаво, хто тут живе?
Що собою являє цей світ?
Я чую кроки.
Озираюсь і бачу, що до мене між деревами йде Аманда, і відчуваю докори сумління — з моєї вини її мало не вбили в тому останньому світі. Вона тут не тільки через мене. Вона тут тому, що врятувала мене. Бо вона повелася сміливо й ризиковано.
Вона сідає біля мене й підставляє обличчя сонцю.
— Як тобі спалося? — питає вона.
— Погано. Жахливо залежав шию. А як тобі?
— Усе тіло ниє.
Вона нахиляється ближче й оглядає моє вухо.
— Щось страшне?
— Ні, куля просто відірвала шматочок мочки. Я промию рану.
Вона дає мені літр води, яку ми набрали в тому футуристичному Чикаго, і я роблю величезний ковток, і хочу, Щоб він ніколи не кінчався.
— З тобою все гаразд? — питає вона.
— Я все думаю про неї. Як вона лежить мертва на нашому ґанку. А Чарлі нагорі, у своєму ліжку. Ми такі пропащі.
— Я розумію, що це важко, — каже Аманда, — але питання, над яким ти повинен подумати, — над яким ми обоє повинні подумати — чому ти привів нас саме в той світ?
— Усе, що я написав, це: «Я хочу додому».
— Так і є. Саме це ти написав, але через двері ти проніс багаж.
— Про що ти?
— Хіба це не очевидно?
— Очевидно, що ні.
— Свій найбільший страх.
— Хіба в усіх не те саме?
— Можливо, але це настільки твоє, що я дивуюсь, як ти цього не розумієш.
— Що значить «настільки моє»?
— Не просто втратити свою сім’ю, а втратити її через хворобу. Так само, як ти втратив маму, коли тобі було вісім років.
Я дивлюся на Аманду.
— Звідки ти знаєш?
— А як ти думаєш?
Точно. Вона ж була психотерапевтом Джейсона-2.
Вона веде далі:
— Він бачив, як помирала його мати, і це вплинуло на все його подальше життя. Це зіграло вирішальну роль у тому, що він так і не одружився, що в нього не було дітей. Ось чому він цілковито віддавався роботі.
Мене це не дивує. Були моменти, на самому початку, коли я вирішував піти від Даніели. Не тому, що я не кохав її, а тому, що десь підсвідомо я боявся втратити її. І той самий страх я відчув знову, коли довідався, що вона була вагітна Чарлі.
— То чому ж я вибираю такий світ?
— А чому люди одружуються на копіях своїх владних матерів? Або батьків-гуляк? Щоб мати шанс виправити старі помилки. Владнати в дорослому віці те, що завдало болю в дитинстві. Може, зовні це не має сенсу, але підсвідомість живе своїм життям. Мені спало на думку, що світ добре показав нам, як працює куб.
Я повертаю їй воду й кажу:
— Сорок.
— Що сорок?
— Сорок ампул залишилось. Половина — твої. Кожен отримує двадцять шансів, щоб усе виправити. Що ти хочеш робити?
— Не знаю. Наразі я знаю тільки одне: я не хочу повертатися у свій світ.
— Отже, ти хочеш, щоб ми залишилися разом, чи це «прощавай»?
— Не знаю, як ти, а я думаю, що ми ще потрібні одне одному. Я сподіваюся, що, можливо, мені вдасться допомогти тобі повернутися додому.
Я спираюся спиною об стовбур сосни, записник лежить на моїх колінах, у думках — хаос.
Яке дивне рішення — придумати реальний світ, користуючись лише словами, намірами й бажаннями.
Це незбагненний парадокс — я маю цілковитий контроль, але тільки в тих межах, в яких я контролюю себе самого.
Свої емоції.
Своє внутрішнє сум’яття.
Таємничі двигуни, які мною керують.
Якщо світів безліч, то як мені знайти той єдиний, саме мій?
Я дивлюся на сторінку, а потім починаю записувати найдрібніші деталі мого Чикаго, все, що тільки можу згадати. Я малюю своє життя словами.
Щебетання дітей у моєму кварталі, коли вони зграйкою біжать до школи, їхні голоси схожі на потік, який тече по камінцях, — такі ж високі й дзвінкі.
Графіті на вицвілій білій цеглі будинку за три квартали від мого дому, настільки майстерно зроблене, що ні в кого не піднялась рука його замалювати.