Я згадую всякі особливості свого дому.
Четверта сходинка на сходах, яка завжди скрипить.
Ванна на першому поверсі, де тече кран.
Аромат, який наповнює кухню, коли із самого ранку там починає варитися кава.
Усі ці крихітні, наче й незначні деталі, на яких і тримається мій світ.
Розділ одинадцятий
ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 32
У царині естетики існує гіпотеза, яка називається ефект «зловісної долини». Згідно з нею, коли щось виглядає майже, як людська істота — манекен або людиноподібний робот — це викликає відразу в людини-спостерігача, бо зовнішність цієї істоти настільки подібна до людської, що на певному етапі це викликає відчуття чогось зловісного, чогось, що балансує на межі знайомого й невідомого.
Щось подібне до цього психологічного ефекту відчуваю і я, коли ходжу вулицями цього Чикаго, яке майже моє. Я міг би сприйняти будь-який апокаліптичний жах. Але вигляд розтрощених будинків і сірої пустки ніяк не порівняти з тим, що я відчуваю, коли стою на розі, де проходив сотні разів, і бачу, що назви вулиць інші. Або коли на місці кав’ярні, куди я завжди заглядаю, щоб випити ранкову потрійну американо із соєвим молоком, я раптом натрапляю на винний маркет. Або коли виявляється, що в моєму особняку на вулиці Елеанор-стріт, 44 живуть якісь чужі люди.
Це вже четверте Чикаго, куди ми потрапляємо після втечі з того світу хвороби й смерті. І кожне виявляється таким, як і це — майже рідним.
Ніч неминуча, і через те, що ми вже чотири рази, майже без перерви, прийняли препарат без періоду відновлення, то вперше вирішили не повертатися в куб.
Це той самий готель на Логан-сквер, де я зупинявся, коли потрапив у світ Аманди.
Тепер неонова вивіска червона, а не зелена, але назва та ж сама — «Готель „Роял“» — і він такий же чудний, і такий само загублений у часі, та все ж інший у тисячі малопомітних деталей.
У нашій кімнаті два двоспальні ліжка, і так само, як і в тій кімнаті, де я тоді жив, її вікна виходять на вулицю.
Я кладу пластикові пакети з туалетним причандаллям і одягом, купленим у секонд-генді, на комод біля телевізора.
За інших обставин я десятою дорогою обійшов би цей занюханий закапелок, пропахлий мийними засобами, якими марно намагалися вивести цвіль чи ще щось гірше.
А сьогодні — це просто розкіш.
Знімаючи толстовку й спідню сорочку, кажу:
— Я занадто брудний, щоб перебирати нічлігом.
І викидаю їх у відро для сміття.
Аманда сміється:
— Не хочеш позмагатися зі мною «хто-наймерзенніший»?
— Дивно, що вони здали нам номер за будь-яку ціну.
— Можеш уявити собі, що це за контора.
Я підходжу до вікна, розсуваю штори.
Ранній вечір.
Іде дощ.
Зовнішня вивіска готелю заливає кімнату червоним світлом.
Я навіть не намагаюся вгадати, який сьогодні день тижня чи число.
Кажу:
— Ванна до твоїх послуг.
Аманда хапає речі з пластикового пакета.
Невдовзі я чую, як весело ллється вода і цей звук відбивається од кахель.
Вона гукає:
— О Боже, тобі треба прийняти ванну, Джейсоне! Ти навіть не уявляєш, як це чудово!
Я такий брудний, що не можу лягти на ліжко, тому сідаю на килимок біля батареї, щоб хвилі тепла огортали мене, і дивлюсь у вікно, як темніє небо.
Прислухаюся до поради Аманди й приймаю ванну.
По стінах стікає конденсат.
Тепло творить дива з моїм попереком, який зовсім мене замучив через щоденне спання в кубі.
Коли я голю бороду, мене раптом опосідають питання ідентичності.
Немає ніякого Джейсона Дессена, який працює професором фізики в коледжі Лейкмонта, чи ще в якомусь навчальному закладі, але ж десь я таки існую.
В іншому місті.
В іншій країні.
Може, я живу під іншим іменем, з іншою жінкою, займаюся іншою роботою.
І якщо це так і є, якщо я проводжу своє життя під поламаними машинами в автомайстерні, або свердлю дірки замість навчати фізики учнів коледжу, чи є я тією ж людиною на найфундаментальнішому рівні?
І що це за рівень?
Якщо здерти всі зовнішні атрибути особистості та її способу життя, то яка суть залишиться, котра робить мене мною?
Через годину я з’являюсь, чистий — вперше за стільки днів, у джинсах, картатій сорочці й черевиках «Timberlands». Вони на пів розміру більші, але я надів дві пари вовняних шкарпеток для компенсації.
Аманда озирає мене оцінювальним поглядом й вигукує:
— Чудово!
— Та й ти нівроку!
Її улов із секонд-генду складається з чорних джинсів, черевиків, білої футболки й чорної шкіряної куртки, від якої і досі тхне звичкою курити, притаманною попередньому власнику.