І якщо йому відомо, що таке абсолютний професійний успіх, то повна реалізація як сім’янина для нього за тими ж сімома печатками, як для мене його життя.
Все це свідчить про те, що моя ідентичність не бінарна.
Вона — множинна.
І може, я перестану побиватися за необраними шляхами, бо необраний шлях, це не просто моя протилежність. Це — безкінечно розгалужена система, яка відображує всі пермутації мого життя між такими екстремумами, як я і Джейсон-2.
Я лізу в кишеню і дістаю оплачений заздалегідь мобільний телефон, який коштує 50 доларів. На ці гроші ми з Амандою змогли б прожити цілий день, або оселитися в дешевому готелі на ніч.
Пальцями в мітенках я розгортаю аркуш жовтого паперу, вирваного з розділу «Д» телефонного довідника Чиказького Метро, і набираю обведений кружечком номер.
Від місця, яке є майже моїм домом, віє такою жахливою самотністю.
Зі свого спостережного пункту бачу кімнату на другому поверсі, яка, мабуть, служить Даніелі кабінетом. Жалюзі відкриті, вона сидить спиною до мене, обличчям до величезного монітора.
Я бачу, як вона піднімає бездротову слухавку й дивиться на її дисплей.
Незнайомий номер.
Будь ласка, поговори зі мною.
Вона кладе телефон на поличку.
Мій голос:
— Ви зателефонували Дессенам. Ми не можемо відповісти вам, але якщо...
Я вимикаю телефон перед сигналом.
Знову набираю номер.
Цього разу вона бере слухавку й відповідає перед другим дзвінком:
— Алло?
Якусь хвилю я мовчу.
Бо не можу й звуку вичавити.
— Алло?
— Привіт.
— Джейсоне?
— Так.
— З якого номера ти телефонуєш?
Я так і знав, що вона зразу про це спитає, тож кажу:
— Мій телефон здох, і я попросив ось у жінки в поїзді.
— У тебе все добре?
— Як ти там поживаєш вранці?
— Чудово. Ми ж щойно бачились, дурненький.
— Я знаю.
Вона крутиться на поворотному кріслі й каже:
— То тобі так закортіло поговорити зі мною, що ти позичив телефон у незнайомої людини?
— Авжеж, так і є.
— Ти милий.
Я просто сиджу і вбираю в себе її голос.
— Даніело?
— Так?
— Я справді скучаю за тобою.
— Що сталося, Джейсоне?
— Нічого.
— Ти якийсь дивний. Поговори зі мною.
— Я йшов до еля, і тут мене наче вдарило.
— Що саме?
— Кожну мить із тобою я сприймаю, як щось звичайне. Я виходжу з будинку, йду на роботу, і ось я вже думаю про свій день, про лекцію, яку мені треба прочитати, ще бозна про що, і я просто... я сідаю в поїзд, і в якийсь момент мені наче проясняється, як сильно я тебе люблю. Як багато ти значиш для мене. Бо ніколи не знаєш...
— Що ніколи не знаєш?
— Коли все це може зникнути. Отож я хотів зателефонувати тобі, а мій телефон здох.
По той бік западає довга пауза.
— Даніело?
— Я тут. І я відчуваю те ж саме до тебе. Ти ж знаєш, правда?
Від хвилювання я заплющую очі.
Думаю, що ось зараз я перейду вулицю, зайду всередину і все тобі скажу.
Як же мені погано, любове моя.
Даніела встає з крісла, підходить до вікна. На ній довгий кремовий светр, надітий на штани для йоги. Її волосся зачесане вгору, в руках вона тримає кухоль, швидше за все, з чаєм із сусіднього магазину.
Вона притримує рукою округлий живіт, де зріє дитина.
Чарлі скоро стане старшим братом.
Я усміхаюся крізь сльози, мені цікаво, що він про це думає.
Це те, чого немає в мого Чарлі.
— Джейсоне, ти впевнений, що в тебе все добре?
— Абсолютно.
— Гаразд, послухай, мені треба вчасно віддати роботу клієнту, отож...
— Тобі треба йти.
— Так.
Я не хочу, щоб вона йшла. Мені хочеться слухати її голос.
— Джейсоне?
— Так?
— Я дуже тебе люблю.
— І я тебе люблю. Ти навіть не уявляєш, як.
— Побачимось увечері.
Ні, ти побачиш мого дуже щасливого двійника, який навіть не уявляє, як йому пощастило.
Вона завершує розмову.
Вертається до столу.
Я кладу телефон у кишеню, мене проймає дрож, мої думки скачуть мов навіжені, тонуть у темних фантазіях.
Я бачу, як поїзд, на якому їду, сходить з рейок.
Моє тіло спотворене до невпізнання.
Або його так і не знаходять.
Я бачу, як я вступаю в це життя.
Воно не зовсім моє, але десь дуже близько.
Увечері я все ще сиджу на лавці на вулиці Елеанор-стріт через дорогу від особняка, який зовсім не мій, спостерігаючи, як наші сусіди сходяться додому з роботи й зі школи.